Місіс Гіггінс. Принаймні, це задовільно.
Гіггінс. Ну, це так і не зовсім так.
Місіс Гіггінс. Що ти хочеш цим сказати?
Гіггінс. Бачите, її вимову я виправив як слід, але ви повинні зважити не лише те, як дівчина вимовляє, а й що вона вимовляє, і ось тут…
Їхню розмову перериває покоївка, що сповіщає про прибуття гостей.
Покоївка. Місіс та міс Ейнсфорд-Гілл! (Виходить.)
Гіггінс. О Господи! (Зривається на ноги, хапає свого капелюха зі столу й рушає до дверей, але не встигає — мати відрекомендовує його своїм гостям.)
Місіс та міс Ейнсворд-Гілл — це ті самі мати й дочка, що ховалися від дощу в Ковент-гардені. Мати — добре вихована, спокійна, але на обличчі в неї написаний постійний клопіт через нестатки. Дочка ж виробила собі веселий вигляд, мовляв, світське товариство для мене — рідна домівка: бравада шляхетної вбогості.
Місіс Ейнсворд-Гілл (до місіс Гіггінс). Гау ду ю ду?
Міс Ейнсворд-Гілл. Гау д’ї ду? (Тисне руку господині.)
Місіс Гіггінс (відрекомендовує). Мій син Генрі!
Місіс Ейнсворд-Гілл. Ваш славетний син! Я так бажала познайомитися з вами, професоре Гіггінсе!
Гіггінс (понуро, не ступивши й кроку в її напрямку). Дуже радий. (Прихиляється до рояля й рвучко кланяється.)
Міс Ейнсворд-Гілл (прямуючи до нього з самовпевненою фамільярністю). Гау ду ю ду?
Гіггінс (витрішившись на неї). Десь я вас уже бачив. Ніяк не згадаю, де в чорта бачив, але голос ваш пам’ятаю. (Похмуро.) Та дарма. Ви вже сядьте.
Місіс Гіггінс. З жалем повинна вам сказати, що мій славетний син зовсім не знає манер. Ви вже не ображайтесь на нього.
Міс Ейнсворд-Гілл. Я — ні. (Сідає в єлизаветинське крісло.)
Місіс Ейнсворд-Гілл (трохи збентежено). Та немає ж за що. (Сідає на отоманці, між дочкою та місіс Гіггінс, що повернула свого стільця спинкою до письмового столу.)
Гіггінс. О, невже я повівся нечемно? Я не хотів.
Він переходить до центрального вікна й, ставши спиною до товариства, споглядає річку й квіти в Беттерсі-парку, так ніби перед ним крижана пустеля.
Знову входить Покоївка, вводячи Пікерінга.
Покоївка. Полковник Пікерінг! (Вона виходить.)
Пікерінг. Гау ду ю ду, місіс Гіггінс?
Місіс Гіггінс. Така рада, що ви прийшли! Чи знайомі ви з місіс Ейнсфорд-Гілл… з міс Ейнсфорд-Гілл? (Обмін поклонами. Полковник ставить чіппендейлівське крісло трохи наперед, між місіс Гілл та місіс Гіггінс, і сідає.)
Пікерінг. Чи Генрі сказав вам, чого ми прийшли?
Гіггінс (через плече). Нас урвали — прокляття!
Місіс Гіггінс. Ой, Генрі, Генрі, ну як же ти…!
Місіс Ейнсворд-Гілл (напівпідводячись). Ми заважаємо?
Місіс Гіггінс (підводячись і змушуючи гостю знову сісти). Ні-ні! Ви нагодились якраз дуже до речі: ми хотіли б познайомити вас із однією нашою приятелькою.
Гіггінс (обернувшись, із виразом просвітління й надії). Так, присягаюся святим Георгієм! Нам потрібні двоє-троє людей. Ви підійдете, як і будь-хто, незгірш.
Вертається покоївка, вводячи Фредді.
Покоївка. Містер Ейнсфорд-Гілл!
Гіггінс (не витерпівши, майже на повен голос). Святий Боже! Ще один з них.
Фредді (тиснучи руку місіс Гіггінс). Ахдіду?
Місіс Гіггінс. Чудово, що ви прийшли! (Знайомлячи.) Полковник Пікерінг.
Фредді (кланяючись). Ахдіду?
Місіс Гіггінс. Навряд чи ви знайомі з моїм сином, професором Гіггінсом.
Фредді (підходячи до Гіггінса). Ахдіду?
Гіггінс (дивлячись на Фредді, мов на кишенькового злодія). Я ладен покластися, що десь вас уже стрічав. Де це було?
Фредді. Щось не пригадую.
Гіггінс (змирившись). Та дарма, це не має значення. Сідайте.
Він тисне руку Фредді, майже жбурляючи того на отоманку, обличчям до вікна, потім обходить отоманку.
Гіггінс. Ну, от ми й повсідалися! (Сідає на отаманку біля місіс Ейнсфорд-Гілл, по ліву руч від неї.) А тепер — про якого дідька ми будемо говорити, поки прибуде Елайза?
Місіс Гіггінс. Генрі, ти ж душа вечірок Королівського товариства! А на не таких високих зібраннях, ти, сказати правду, просто нестерпний.
Гіггінс. Справді? Вельми шкодую. (Зненацька просяявши.) А таки-так, я нестерпний! (Гучно.) Ха-ха!
Міс Ейнсворд-Гілл (що дивиться на Гіггінса як на цілком підходящий шлюбний варіант). А мені це подобається. Я ж зовсім не знаю світської мови. От коли б усі були щирі та говорили все, що думають насправді!
Гіггінс (знову хмурніючи). Боже борони!
Місіс Ейнсворд-Гілл (підхоплюючи доччину тему). Але чому?
Гіггінс. Те, що, як людям здається, вони повинні думати, уже само собою мерзота. Але Господь знає: коли б люди говорили все, що думають насправді, вони б цим зіпсували всю виставу. Чи ви гадаєте, що вам дійсно було б приємно, коли б я виступив отут, виплеснувши все, що справді маю на думці?
Міс Ейнсворд-Гілл (весело). То ваші думки такі дуже цинічні?
Гіггінс. Цинічні! Хто в дідька сказав, що мої думки цинічні? Я тільки хотів сказати, що це було б непристойно.
Місіс Ейнсворд-Гілл (поважно). Ой! Я певна, ви це кажете не на повному серйозні, містере Гіггінсе.
Гіггінс. Бачите, ми всі дикуни, хто більш, хто менш. Вважається, що ми цивілізовані та культурні, що тямимо в поезії, філософії, мистецтві й науці і всьому іншому, — але чи ж багато з нас знає бодай значення цих слів? (До міс Гілл.) Що ви знаєте про поезію? (До місіс Гілл.) Що ви знаєте про науку? (Показуючи на Фредді.) Що знає він про мистецтво чи про науку, чи там ще про щось? І що я, на вашу думку, знаю в чорта про філософію?
Місіс Гіггінс (застережливо). Чи про манери, Генрі?
Покоївка (відчиняючи двері). Міс Дулитл! (Виходить.)
Гігггінс (схоплюючись і підбігаючи до місіс Гіггінс). Це вона, мамо! (Стає навшпиньки й над материнською головою показує Елайзі на мигах, хто з присутніх жінок — господиня.)
Елайза, вишукано вбрана, справляє, увійшовши до кімнати, враження такої непересічної шляхетності та вроди, що всі присутні мимоволі встають. Уловивши гіггінсові вказівки, вона із завченою грацією підходить до місіс Гіггінс.
Лайза (вимовляючи слова з педантичною правильністю і дуже милою інтонацією). Гау ду ю ду, місіс Гіггінс? (Вона ледь затинається, аби не "проковтнути" "г" в слові "Гіггінс", але цілком успішно вимовляє важкий звук.) Містер Гіггінс казав, що мені можна завітати до вас.
Місіс Гіггінс (щиросердо). Правильно — і я справді вельми рада бачити вас.