— Ходіть до обіду! — каже вона різко і щезає.
Куна і Лейбуньо ввійшли до покою і посідали мовчки на своїх місцях. Хане наливала всім на тарелі росіл. Мовчки висьорбали його, з’їли м’ясо з яриною. Настала пауза.
— Лейбуню,— сказала Хане, встаючи.
Лейбуньо завис очима на її устах, розняв рот, але не говорив нічого.
— Нині кінчиться тобі шість літ, а завтра підеш до школи. Пам’ятай, се важна хвиля, і для тебе те роблю, що сьогодні замісто налисників з сиром будете на третю страву їсти пироги з черницями.
Хоч Лейбуньо вже відучора знав те все, то проте й тепер очі його заблищали радістю,— певно, не тому, що йому шість літ і що завтра піде до школи, але тому, що отсе зараз покажуться на столі пожадані пироги з черницями.
— Пам’ятай, Лейбуню,— тягла далі Хане своє навчання,— від завтра ти вступаєш у життя, між чужі діти. Вчися добре! Тепер треба мати добру голову, аби доробитися маєтку. Як вивчиш усі школи,то тоді знайдеш для себе таку жінку, що буде мати не десять, але сто тисяч посагу. А гроші — то велика річ!
Лейбуньо хоч і не розумів добре всього, що казала мати, але те, що гроші велика, майже свята річ, він так часто чув від батька й матері, що й сам свято вірив і навіть подумати інакше не міг.
— У школі зійдешся з різними дітьми, а найбільше там буде "гоїв". Держися тих,що краще вбрані, паничиків, не попускайся їх, хоч би тебе й ногами копали. У них така натура, але від них найбільше можна скористати. Не забувай, що ти жид, а жид мусить бути "Geschaftsmann"*, а ні, то пропав. Чуєш, Лейбуню, — будь від завтра, ні, відсьогодні не тілько студентом, але й гешефтсманом! Се тобі наказую!
I за тим словом пані Хане Гольдбаум, гордо повернувшися, пішла до кухні, аби внести до їдальні полумисок, на якім у живописну купку накладені були благодатні пироги з черницями.
Куна Гольдбаум слухав дуже побожно тої бесіди, кілька разів навіть потакуючи кивнув головою в напрямі до Лейбуня,— але думав він зовсім що інше. А що думав, се цікавий читач зараз дізнається.
III
Заледве Хане вийшла до кухні, коли втім Куна прихилився до вуха Лейбуня і шептом сказав до нього:
— Лейбуню!
— Га? — відповів також шептом Лейбуньо.
— Ти любиш гроші?
— Люблю.
— А пироги з черницями?
— I пироги люблю.
— А що дужче любиш, гроші чи пироги?
Лейбуньо надумався хвилю.
— Волю багато грошей, ніж троха пирогів.
Куна засміявся на таку мудру рацію.
— Ну, то продай мені свої нинішні пироги.
Лейбуньо скривився.
— Дам тобі за чотири шістку, — ади, яку красну, срібну, новеньку! Будеш мати три.
Лейбуньо затрясся на вид поданої срібної покуси, але йому жаль було пирогів.
— А з пирогів що тобі прийде? З’їси, та й нічого не лишиться,— а шістка лишиться.
Сей доказ переважив.
— Давай! — сказав Лейбуньо.
— Але пам’ятай, не їж пирогів!
— Не буду!
В тій хвилі ввійшла Хане з пирогами. Яким бажанням, але заразом і жалем засвітилися очі Лейбуня на вид тих пирогів, котрих він відучора так надіявся а котрі тепер так несподівано мусили обминути його. Але одне потішало його: в його руці була срібна, блискуча шістка — великий скарбі Лейбуньо сидів напів у огні, а напів у леду.
Але гов! Радість блиснула на Лейбуневім лиці. Мати роздала їм обом по їх звичайній порції, а свою порцію понесла до кухні. Може, вона не буде їсти? А в такім разі, може, йому буде можна дістати ту порцію для себе? Лейбуньо почав мимоволі чогось дрижати на кріслі. Він майже остовпілим оком глядів на батька, котрий, скоро йно Хане за двері, мов вовк, кинувся насамперед на Лейбунів таріль і, хапаючи на вилки по два пироги нараз, за двома цмоками проковтнув їх усі, а потім спокійно, мов нічого й не бувало, почав уплітати свої власні пироги. Аж коли обидва тарелі стали зовсім порожні, і батько, обтерши собі серветою вуси, цмокнув ще остатній раз, смакуючи саму споминку по так добрій учті, Лейбуньо ні з сього ні з того розплакався голосно.
— А ти чого? — визвірився на нього батько.
— А я пирогів не їв! — хлипав Лейбуньо.
— Цить, дурню, не говори нічого!
Але Лейбуньо заревів на весь голос. На його плач вбігла Хане з тарелем у руках, на котрім таки нетикана ще лежала її порція пирогів з черницями.
— Ти чого, Лейбуню? — остро спитала вона.
— Я пирогів не їв,— хлипав Лейбуньо, милосердно глядячи на ті пироги, що були в тарелі в її руках.
— А хто ж з-перед тебе з’їв?
— Тато.
Хане громовим поглядом глянула на Куну.
— А то яким способом? — гримнула вона.
— Та він мені продав, цілу шістку дістав,— толкувався Куна.
— Правда то, Лейбуню? — спитала Хане.
— Та правда.
— Ну, і чого ж ти плачеш?
— Та пирогів хочу.
Хане стала, немов остовпіла, з гніву й обурення. А потім бачачи, що Лейбуньо не перестає пасти очима її порцію, кликнула з кухні пса і поставила перед нього свій таріль, а сама, мов блискавка, прискочила до нетямного Лейбуня і з розмахом вліпила йому відси і відти в лице.
— А ти, драбе, і продав, і ще плачеш? — скрикнула вона. — Отсе маєш! Знай, як бути гешефтсманом! Коли продав, то не жалуй!
I за тим словом вона підняла з-перед пса порожній таріль і пішла до кухні. Лейбуньо сидів, мов камінь, і обома руками держав себе за лице, по котрім бігали терпкі мурашки від ударів. Куна, бачачи таку досадну лекцію, зареготався і сказав:
— А видиш! Тепер чей будеш знати, що значить гешефтсман!