Він втомлено заплющив очі й провалився в своє страждання. Що він міг? Хіба що безмовно посилати навздогін Наталці рядки двадцять дев'ятого Шекспірового сонета її і того, кого вона ніколи не забуде: "Я промінять ніколи б не хотів твою любов на славу королів".
Тихий голос Семибратова вертав його туди, де ждала робота, ждали обов'язки, а з ними й життя. Чи зуміє він підхопити той голос? Хоч, здавалося, цілі віки минули, поки заплющив очі, все ж устиг ще впіймати поглядом машину, яка везла від нього Наталку. Стежив за нею, як за своєю долею. Далі й далі, до повороту, до завороту, ось вона сховалася, ось промайнула ще раз і зникла, і тепер без будь-якої надії ждатиме він звістки від Наталки, дзвінка, сигналу, знаку, невловимості.
"Та є щось прекрасне в цьому несподіваному переході від жорстокої боротьби й напруження сил... до страшного спокою глибин..." Не хотів спокою. Опинився на вкритій сизою памороззю вулиці Ярославів вал, був маленьким хлопчиком, ішов пустельним тротуаром, зіщулившись від холоду, ховаючи рученята в кишеньки штанців, гойдаючись, мов маятник: "Хить-похить, гойдь-погойдь..." Ішов уперто, відчаєно, але з надією...
Був хлопчиком, який уже давно виріс.
Київ
20 травня 1982 — 22 вересня 1983 рр.