Тут, після таборового ярмарку, приємно, свіжо, зелено, тихо. Хотілося б побути тут довше. Єдиного, чого нам бракує – доброї лектури. Таня читає по-німецьки, доброго, старого, твердого Ґустава Фрайтаґа. Звичайно, коли маємо вільний час – йдемо з Танею вверх вузькою доріжкою через зелені поля до лісу, що зеленіє там далі на обрію. У лісі цвітуть лісові квіти, гомонить птаство, свіжа, шовкова трава… Шматок дуже приємного в обставинах дуже неприємного. Gloria tibi Domine.
27 травня. Нема потреби на щоденний нотатник, дні минають швидко, гарно, одноманітно. Але бувають зриви. Ось ми з Танею вернулися з Ульму. Їхали на один день, а пробули аж чотири. У Новому Ульмі відбувся перший з’їзд новоутвореної політичної, мабуть треба сказати, партії з назвою щось як, Союз Демократичних Організацій. Багато уенерівців, харківян з Організованої громадськости, старі знайомі з часів Ваймару, Доленко, Дубровський, Паньківський. Стільки розмов і стільки зустрічей. Написав передовицю для "Українських вістей" про І. Франка… Побували на святі Петлюри й Коновальця і нарешті, були на концерті бандуристів Китастого й Божика, який пройшов з великим успіхом.
І готую реферат про Франка в нашому таборі на 31 цього місяця, а також маю запрошення від студентської громади з Мюнхену з цим самим рефератом, а на завершення працюю над рефератом до з’їзду журналістів, який оце скоро має відбутися, під заголовком "Проблема синтези"… Висилаю виповнені анкети американського консуляту в справі виїзду до ЗСА…
28 травня. Завзятюще тарабанить моя машинка, але на жаль, самі лиш статті та реферати… Реферати і статті, а потрібно щось іншого. Але не можу відмовити вимогам часу. Ми в крутіжі політики, люди впиваються наркозом безсилля з наліпкою "політика", тисячі молодих, здорових, повних амбіції людей викинено, мов рибу з води, з їх стихії і вони мечуться намагаючись знайти якийсь сурогат для виладування їх політичної енергії.
Таня поїхала до Ульму, я сам в кімнаті, надворі гарна погада, в чистому небі яскраво світить сонце, співають всілякі Божі птички… Трохи втомився від писання і треба б пройтися. Учора ми зробили гарну прогулянку в поле разом з Куницями, сьогодні піду хіба сам.
І кінчається травень. Шкода. Завжди проводив травень з почуттям жалю… Ще прийде червень, але це вже компроміс весни з літом, а літо це зворот донизу, щось, як життя після сороківки.
Але час тікає швидко. І хай. Яка тут радість жити без грунту під ногами. Єдине забуття – праця.
Червень
1 червня. З великим, несподіваним успіхом виголосив учора реферат про Франка в нашому гомінкому таборі. Чимала заля, понад чотириста авдиторії, бурхливі оплески, багато гратуляцій. Також учора і також у нашому таборі, перед меншою авдиторією, Шерех прочитав прекрасну розвідку про "Вертеп" А. Любченка. Мені імпонує його намагання тримати "рівень", чого не можна досягнути мені, а ще менше Багряному. Ми дуже близькі до "мас". І в той час, коли я тримаюся рівня освічених мас, то Багряний мас взагалі. Він трибун. Тож то Шерех академік. З великою домішкою поета.
Сьогодні рано вернувся до Льонзе, написав статтю про Ольжича і збираюся писати "Відповідь сусідам", тобто полякам, з якими у нас тепер виникла нова спроба дискусії, можливо тому, що нас і їх зрівняла нарешті доля під покровом УНРРА де нема, ні "від моря до моря", ні "навіки польського Львова", а тільки ДіПі.
4 червня. Отже, Перший з’їзд журналістів у днях 2 й 3-го ц.м. за нами. Новий Ульм, з його "Райнгард Казерне", запишеться в аннали історії нашого скитальства, як те місце, де це сворідне дійство відбулося. Яким пером його описати, яким словом його розказати? Уявім собі арену, а на арені левів, гладіаторів, матадорів, биків і це може нагадувати цей Перший з’їзд українських журналістів. Присутніх понад вісімдесят прізвищ цього звання, плюс ще стільки гостей, між якими бачимо чимало знаних імен нашого політично-громадського світу. Головував Юліян Ревай і на початку здавалося, що це підприємство розвалиться з першої її години. Зарвались у смертельнім двобою "демократи" і "не демократи", тобто прихильники контрольованої преси з їх речником Зеноном Пеленським. Ухвалено порядок денний, читалось реферати, провадилось дискусію, але по суті все це зводилось до партійних зударень тих двох антагоністів.
Справа бо в тому, що в таборах завелась вперта пошесть "опановання терену". Це значило – підпорядковання керівництва української спільноти одній політичній групі і перед в цьому вели, розуміється, найенергійніші, наймілітарніші молоді люди з-під стягу Степана Бандери, які наподоблювали тактику режимів мейд ін Кремль, або Палаццо де Венеція з філософією Д. Донцова і практикою Леніна. Ця філософія і ця практика їм сприяла. І ніяке диво. У наших політичних масах, не було багато віри в демократію типу Керенського, або соціялізм типу Винниченка. Вражали тріюмфи Сталіна, реторика Муссоліні, господарка Гітлера. Ідеалом було знайти вихід з нашої отаманії і єдиним проти цього рятунком мала бути "сильна рука Богом-даного стерника", за словами Ольжича. В популярній мові – диктатура. Демократія Европи Заходу, або Америки Півночі, з нашим не контрольованим темпераментом, вважалась утопією.
Отже диктатура. В таборових управах, поліційних формаціях, господарських установах. Але наскільки цим людям досить легко було підпорядкувати маси, настільки не легко було з інтелегенцією… Особливо певного інтелектуального рівня. В їх організаційних рядах не було, або майже не було, науковців, письменників і також журналістів. Тактика їх вимагала – мати на чолі кожної організації "свою людину", не конче "організовану", але таку, яка б була схильна виконувати їх волю. У пресі, театрі, наукових інституціях, організаціях літератури. І їм це до певної міри щастило. Вони могли мати зі собою Блавацького, Косача, Маланюка. Вони робили особливі зусилля приєднати інтелектуалів "зі сходу", що їм також щастило. Робились натиски на МУР і тепер, з особливою вирвою, робились намагання підпорядкувати організацію журналістів.
Але як? Більшість, велика більшість, членства з цим не годилося. Від голови з’їзду Ревая, ген аж до таких стовпів журналістики, як Степан Баран чи Василь Мудрий, всі вони для такого не надавалися. Велика маса "східняків" на чолі з Багряним, були проти. Великий комбінатор таких затій, Зенон Пеленський, який мав велику практику партійного жонглювання ще зі Львова, тут не міг дати ради. Кожна його пропозиція, кожний маневр провалювались більшістю голосів. Робилось обструкції, затягання, сортування голосуючих – дарма. І в наслідку, майже розвал. Я мав формальне запрошення, як голова МУРу і особисто, як журналіст, моя доповідь стояла в програмі з’їзду, але мій виступ весь час відтягався. Виринали все нові і нові "важливі справи", ставились все нові і нові пропозиції, аж поки нарешті голова з’їзду не обірвав тих "формальних" і не формальних внесків і покликав мене до слова.