12 березня. Повно тривожних чуток з приводу шуму Москви на тему нашого втікацтва. Рвуть і мечуть. Не даємо ми їм спокою навіть в ролі ДіПі. А люди хвилюються, бо все ще не вірять в УНРРУ.
Були ми в консуляті. Далі жадають доказів з Праги, що ми О-Кей, яких я не можу їм дати. Тимошенкова протекція не має сили. Думаю, що з цього мелева не буде муки.
"8. III. 47. Любий друже!
Тільки що прочитав Ваш Літ. Зошит і не можу стримати обурення з приводу оголошення про альманах МУР. Хто дав право редакції цього альманаху вмістити моє прізвище серед членів колегії??? Чи хтось мене запитав про це? І нащо ж це? Який це має сенс, коли я фактично нічого там не редагував?
Знову ця штука виглядає на ординарну і, навіть, не дуже зграбну провокацію… І, головне, я безрадний на неї реагувати.
Я змушений автоматично припинити всякі стосунки з МУРом. І прошу це прийняти до відома Вашого, як голови цієї організації.
Як мого приятеля ж, я Вас дуже прошу зараз же спростувати провокацію. Коли ж це не буде зроблене (в формі спростування, "помилка" чи що), то, як мені не боляче, я змушений буду перестати Вас уважати за свого приятеля.
Хто-хто, а Ви чудово знаєте, що такі речі – це є злочин у відношенні не лише до мене, а й до моєї бідної родини. Як же Ви могли підписати до друку те число "Зошиту"? Чи може Ви того оголошення не читали? Чекаю.
Є. Маланюк"…
І головне, що я не розумію, чому цей крик і ця гістерія… Яка і кого це провокація? Що за пекельне боягузство? Чому я маю відповідати за оголошення в газеті, у якому я не міг бачити нічого злочинного? І чому він сам не може цього спростувати у любій газеті?
Це Маланюк.
До речі, той альманах не має ніякого відношення до мене, моє ім’я внесено до редакційної колегії так само, як і Маланюкове, головним редактором його є Борис Подоляк (Григорій Костюк) і чому б йому не звернутися просто до адресі?
А перед місяцем він ще писав мені таке:
"11.2.47. Любий, "старий" друже! Спасибі за Вашого гарячого (але не незаслуженого) листа, як рівно ж за лист МУРу. Моя глибока вдячність!
Передайте подяку сусідам, – а то Куликовському, Чубові та Степаненкам, взагалі, всім, що потурбувались привітами з невеселою датою, яка ставить різкий хрест на рештках молодости.
Цілую Вас і ручку Вашої Дружини, обіймаю Подоляків. Не забудьте про "карточки", що ми на них знялися. Ваш, Є. Маланюк."
Це Маланюк. Не думаю писати йому одразу. Мушу подумати.
Наближається наш з’їзд. (15-16 березня в Новому Ульмі, табір Райнгардтказерне). Побоююсь за його перебіг, набралось чимало гіркої цикути, гострять на мене зуби зо всіх боків і якось все це мені порядком надокучило.
Учора в нашій оселі я мав невеликий реферат про Шевченка. Так звані бандерівці не прийшли. Бойкотують за "статтю про Шевченка в "Укр. Вістях". І не тому, що стаття була не добра, а тому, що у "Вістях". До того появився "Літ. Зошит" з моїми протипартійними тенденціями і чаша переповнена. Кожна, вибачте, партія силоміць накидає тобі свої симпатії і намагається затягнути тебе до себе. Коли ж їй не щастить, тоді, брате, тримайсь. Не буде добра тобі на цьому світі. Моя вартість для них не в письменстві, а партійництві. І тільки в "нашому"… Такі ми люди… І якось не шкода ані себе, ані тих людей. Всі ми до краю здуріли і що тут поможе.
18 березня. Учора, перед четвертою годиною по обіді, повернувся з Ульму, 14-го рано квапився туди на засідання правління МУРу, на яке прибуло лишень я та Шерех і ще двох колег.
15-го, в суботу, о годині 10-ій, з’їзд розпочався. Моє коротке вступне слово, привітання від ВУАН, від чисельних інших організацій і приватних осіб. Далі реферат В. Державина "Про прозу за 1946 рік", звіт В. Шереха про творчий минулий рік і виступ Косача, що говорив про драму.
Після того дискусія, що не завжди вкладалася в рямці дискусії, а розливалася в бурхливу повінь пристрасті. Людмила Коваленко вбачає в критиці Державина елементи нігілізму, Порський (Міяковський) пропонує спільне об’єднання всіх мистецьких ділянок, Ю. Дивнич думає, що завданням літератури є оформити світосприймання її сучасників, Багряний хоче сказати, що завданням літератури є не шукання формально-стилевих виявів, а ставлення проблем світогляду. Маємо кризу не літератури, а кризу критики, яка "борсається над формою". В. Чапленко переконаний, що мітотворення, як і містика взагалі, що їх підносить Косач, не переконують. Людська творчість керована інтелектом, тож то Б. Подоляк (Костюк) думає, що ми не вискочили поза коло проблем 20-их років… Тоді було дано їх абетку, але ми боїмося визнати, що ми ростемо з того грунту.
Обідня перерва і самий обід у великій їдальні табору злагіднює розбурхані темпераменти, з-за хмар гніву вийшло сонце приязні і затьмарені обличчя прояснилися. Учасники з’їзду, яких набралося спорої пів копи (щось, як 35), між якими бачимо зовсім мирного Осьмачку, непомітного Стефановича, далі почесного (хоча він і зголосив свій виступ) В. Блавацького, невтомну, малого росту, але великого духа, сенаторку Олену Кисілевську в її тяжкому, довгому, старомодньому футрі… І багато інших видатних і заслужених, і шанованих громадян нашої творчої мандрівної когорти.
Після обіду дискусії продовжуються до години шостої, далі дві години вечерової перерви і о годині 8-ій літературний вечір в залі театру, на якому змусили і мене виступити з якимось уривком останніх писань…
Вечір у Білецьких, там був Стефанович і ми провели час в атмосфері спогадів Праги. Бувало в Празі, Стефанович був постійним гостем Білецьких, він любив бавитись з їх малими дочками Килинкою й Ялинкою, які тепер вже повиростали і усамостійнились… Пані Надія малювала портрет Стефановича, а він віддячувався їй своєю лірикою… І, можливо навіть, невинними залицянками. Тепер ми тут, у цій казармі війська німецького, могли тільки згадувати про те, що було, що відійшло, що не вернеться… Еміграція наша йшла в глибину, вона відходила в простори плянети, вона універсалізувалася.
Пішов спати ген пізно до таборового готелю, де нас МУРівства спочивало щось зо двадцять хлопа.
16-го це неділя, похмурий день. Рано о 9-ій продовження з’їзду. Дискусія, мій і нашого правління, звіт.