У середу, о годині 10-й розпочато короткою вступною мовою, працю конференції, у якій, як звичайно і як завжди, робились узагальнюючі підсумки нашого діяння, як організації і як мистців слова зі ствердженням нашої філософської тенденції і організаційної доктрини, які вимагали єдности, дружби, співробітництва.
Після цього – виступи авторів і дискусії. Першою зачитала свою драму "Домаха" Людмила Коваленко… Зацікавлення помітне, дискусія цікава, час проминув непомітно, обідня перерва прийшла несподівано. Ми були гостями табору і обідали у великій, загальній таборовій їдальні…
По обіді – моя черга. Я прочитав "Шумлять жорна"… І мені здавалося, що зацікавлення й дискусія помітно зісилились. Говорив Дивнич, Державин, Костюк, Шерех, Косач… І це продовжувалось до самої вечері.
По вечері – приємна несподіванка… У театральній залі привітальний концерт. Панна Крилова заграла на піяніно кілька речей Шопена, а пані Ганна Шорей виконала серію народних пісень. Багато оплесків, багато доброго настрою і багато розмов.
Спати лягали ген досить пізно, ми з Шерехом і Дивничом зарядили безконечну дискусію над новим журналом, що постав на місці збанкротованих "Гранів" з назвою "Арка". Мені не дуже імпонували їх назви, хотілось менше пози й менше претенсійности, а більше простоти й солідности, але відповідальні наші колеги наполегливо гоняться за оригінальністю, їх мета виправдана і приходиться з цим миритися. Нам хотілося також оминути опіки партійництва, але й тут вимагалося компромісів, бо нам бракує того, що мають деякі партії – власних фінансових аргументів, а тому приходиться в них позичати з процентами.
У четвер зрання зачитав своє "Морітурі" (що йдуть на смерть) Багряний, яке він назвав "драматична повість", із загостреною революційно-соціялістичною проблематикою, в перспективі емоційна річ для постановки доброго театру. Дискусія не могла дати з цим ради, говорилося поверхово й загально, одне таке читання не дає ще змоги розуміти суть справи, особливо для мене, бо я не можу щось слухати довго й уважно одночасно.
І зовсім під вечір, цього самого дня, нарешті дочекався свого часу наш патентований модерніст І. Костецький. Війнуло щось від Джойса, Вайлдера, Сартра, "духа доби" з назвою "Близнята ще зустрінуться" і з підзаголовком "Вистава в масках", з такими дієвими особами, як: Пролог (розпорядник балю), Святослав Тогобочний, Святослав Тутешній, Петро Тогобочний, Петро Тутешній, Полковник, Тереса. І "Пари на балю". І знов таки, як його вловити суть справи 25-ти сторінок дрібного машинопису, зачитаного за одним присядом без перерви? Дискусія скорше насторожена, що його і як його висловитись, нема певности на яку ступити. А для мене – джунглі. Слів, речень, діялогів, монологів, місцями дуже довгих… Ні. Не годжуся я далебі для модернізму. Пропало. Але не сперечаюся. Не думаю хапатись за слова. Зачекаю, що скажуть компетентніші.
Але загально, ця наша зустріч – успіх. Публіка весь час заповняла залю наших засідань, відчувалось зацікавлення, панувала своєрідна єдність наставлення, прощання з колегами дружнє і найгірше, що ми мусіли зробити, це обірвати конференцію на пів тоні і тим самим обмежити читання лишень до чотирьох авторів (всіх було девять), з огляду на те, що чимало наших передових учасників конференції, мусіли від’їхати ще на одну подібну конференцію УВАН, що мала відбутися в Ашаффенбурзі. Вибачте, пошкоджені. Нема ради.
Вечером у Лівицьких застаю товариство. Тарас Бульба-Боровець, генерал Татаренко, С. Куниця, кількох незнайомих. Також розмови і також довгі, але теми й проблеми інші. Розійшлися десь по першій ночі.
А додому верталося аж з ночі 7-го на 8-ме. Марудна дорога в переповнених, сливе темних вагонах… Тож то вдома, ніби для відміни настрою, що починався з похорону дорогого колеги, зовсім несподівано, стаю кумом однієї незнайомої таборянки, у якої я тримав до хресту її маленьку донечку Марійку. Проблема мого кумівства та, що воно трапляється зачасто, а тим самим позбавляє мене бути уважнішим "хресним батьком". За останні роки я набув три хрещеники і три хрещениці і став кумом Бжеських, Любченків, Костецьких, Папарів і навіть зовсім мені невідомих інших. Життя хитре. Воно хоче задобрити наші болі смерти, радощами народження… Хай буде так.
А до того ось, нас з Танею, запрошено на іменини, а разом на заручення двох наших близьких і добрих молодих друзів Костя Варварова і його нареченої Олени Козарівни. Чимале товариство, гарний родинний настрій і незвичайний епільог моєї бурхливої десятиденної мандрівки в країні нашого приречення.
27 листопада. Працюю над "Ост"-ом. Міцно, соковито, запоєм. Ледве відповідаю на листи і вчора тільки відірвався від стола, бо мусів поїхати до Авґсбургу за так званим "кер-пакет"-ом, що прийшов для нас з Америки від друзів за стараннями професора Гайдака. Добрий шматок хліба насущного і навіть з маслом. Thank you very much…
29 листопада. Субота. Вечір. Втомлений. Працював дванадцять годин. Очі відмовляються бачити. Голова до відказу забита братами Морозами та їх хутором. Сягаю до 400 сторінок… І боюсь, що щось перешкодить і не скінчу. Хотілося б мати це бодай в чернетці. І розсилаю на всі кінці світа алярми, шукаючи зрозуміння й помочі. Перейнявся так, що втратив почуття міри, гадаючи що це вийде шедевр і що всі це мусять розуміти. Як курка, яка знесе яйце і кудкудаче на ціле подвір’я. Але це підтримує її на дусі.
Минулого тижня один раз виїжджали з Танею до Штуттґарту до кіна.
Грудень
5 грудня. Пристрасно, з запоєм до виснаження і до змори, по дванадцять годин денно борюкаюсь з "Ост"-ом. Вже давно не зосереджував в собі такої сили творчої енергії. Маю вже 473 сторінки, ще дві сцени і точка. Вийде масивний романище, але не можу позбутися думки, що все це вимагає й вимагає опрацьовання, на яке у мене не хватить часу. Ніяких під рукою допоміжних середників, навіть бракує звичайного словника, все з пам’яти, помилок втиснеться безліч і нема редактора. Не кажу вже доброго, але якого будь. Хто захоче таке тепер редагувати без заплати, як це роблю я. Лишень автор це раб свого покликання, а редактор урядовець при бюрку з назвою бюрократ і з платнею щомісяця.