Перефразовую Блока. Але все таки: переможців судять.
Соняшні дні… Ходимо з Танею на Некар купатися.
Серпень
2 серпня. Душно, учора випав м’ягкий, теплий дощ. Чудові десь жнива, десь проходить трудове життя, десь гояться воєнні рани, але тут біля нас штиль безділля і криваві стигми чекання. Сидимо на станції і чекаємо нашого потягу. Настрої світу вибухові, але чи вибухнуть вони сказати годі. В Берліні ховали тільки п’ятьох летунів, що згинули недавно в катастрофі.
Запросив мене до себе Кіршак, який живе в цьому ж таборі з жінкою і двома дітьми… Цікавий поет, якого я мало знаю, бо друкувався він під різними псевдонімами (Драганич, Ярий), а тепер у "Арці" Вадим Лесич. Поезія не моя ділянка і в нас її стільки, що інколи тратиш можливість за нею встежити. Але Лесич вартий уваги. Поет думки, часто трагічної, як ось в "Напередодні", насиченої знаками апокаліпсису доби атому.
І глобус – бовдур репаний, розхитаний, холодний,
крутнеться шкереберть, впаде на дно безодні,
розсиплеться, мов грудка висохолої глини,
у рокоті розриву – стогоном застигне,
і лиш вітри гудітимуть в кипучій порожнечі,
аж гряне хмурий мряковинний вечір.
Дуже не легко знайти слова, щоб висловити таку катастрофу і мені здається, що чим вони страшніші, тим менше страшно. Але чи справді атом аж така моторошна альтернатива? Кажуть, що вибух вулкану Кракатау рівняється кільком сотням бомб скинутих на Герошіму й Нагасакі. Але Земля все таки витримала таку операцію. І досить непомітно. Є підстави думати, що цей глобус поставлений у просторі на досить міцній підставці… І як довго тримає його в своїх обіймах сонце, так довго він буде крутитись своїм несамовитим крутіжем.
Але катастрофи буття людини можливі. Ходимо по руїнах великих культур минулого, ніби по смітниках задвір’я. Буваючи в Римі, бачимо Рим, але не лишень Ватикану, а й Палатину, Форуму, Колізею. В руїнах термів Каракалі дають оперу "Аіду" в Пантеані вилігуються зграї бездомних котів, на вівтарях Венери, фотографуються туристи.
Що сталося? Де раптом, знічев’я, безоглядно подівся той світ зо всіми його імператорами й богами? Інший поет з "Арки", Михайло Орест, брат відомого Миколи Зерова, хоче дати на це відповідь. "Могутність" (з книги "Держава слова"):
Править за вмістище час, і байдужа для вмісту є форма;
Але геєнни вири як не спалили її?
Правду жахливу збагнім: не потоп, не комета зловісна –
Злочин людини несе нашій землі катаклізм.
Скептик на кпини могутність божественну брав у людині:
Тяжко потугу свою в злому вона доведе.
Отже центр центрів, добра і зла – Людина. І її "злочин" несе землі катаклізм. Свідченням цього – коти в Пантеоні і "Аіда" в термах Каракалі. І ями Вінниці і Катина. І ми в цих таборах. І ті там в льодах Сибіру… На думку Лесича, після катастроф атома:
І знов маячітимуть в тучах
хрести і розп’яття – і ось
знов вийде до трепетних учнів,
мов з’ява безсмертя – Христос.
Інакше – "люби ближнього". Приваблива візія. Пригадується "в бєлом вєнчікє із роз, впєрєді ідьот Хрістос" – Блока. До цього часу, ось вже чверть століття, не Христос, а Держинський. Менжинський, Ягода, Берія. І Сталін, як апотеоз… Ватикан в облаві Сталіна, а Муссоліні, що робив з ним конкордат, повішено за ноги. Перспектива Христа дуже невиразна. А з нею й цивілізація його доби.
Вибачте. Це аналіз останніх двадцяти п’яти років знаряддям прози і з перспективи таборів ДіПі. Не сприймаймо цього, ані сердито, ані поважно. Хай буде вільно кожному помилятися без "хрестів і розп’ять", бо це значитиме початок Свідомости, а з тим і, можливо, порятунок. Хочеться думати, що Атом у владі свідомих, принесе людині багато полегші в її боротьбі за існування, так само, як це сталося з богом Перуном, який сьогодні, не лишень перестав людину карати, а покірно, як раб, тягає по вулицях її трамваї.
А поза тим? Настирливі чутки про можливість нової війни… І настирливо згадуються серпневі дні 1941 року… Тоді пощастило мені повернутися і деякий час побувати на землі моїх предків.
То ж то тут, під чекання виїзду за океан, дочитав на дозвіллю "Weder Kaiser noch Keanig" Брема і зараз читаю "Amerikas Schicksalstunde" Колін Росса.
7 серпня… І сьома річниця вийняткового дня мого життя 1941 року, коли то, в товаристві кінооператора Шеккера, я виїхав з Рівного до Кремянця, щоб після чотирнадцяти років відсутности, відвідати в селі Тилявці братів і сестер. Бог дарував мені той день, як особливий дарунок серед безлічі інших днів скитання, боротьби і туги. З Кремянця до Тилявки їхалось бричкою – спокійно, радісно знаною, старою дорогою, де проходило юнацтво шкільних років. Світлий момент в не дуже світлому житті.
І ще одна сьома річниця… Першої зустрічі з Танею в Рівному… Це було вчора. Я приїхав "Зізкою" отамана Бульби зі Львова, а Таня з групою кіно-режисера Кавалерідзе, прибула з Дубна по дорозі до Києва. І ось та зустріч простягнулася на сім років нашого спільного життя і обіцяє простягнутися далі в далеке невідоме за океан…
До табору завітав зі своєю театральною школою Йосип Гірняк. Учора ми дивилися "Пошились в дурні" в стилізованій постановці, яка з побутової малоросійщини, обернулася в гротеск сучасного "модерн". Цікавий експеримент… І, можливо, з майбутнім.
16 серпня. Бував у нас Гірняк, ходили з ним на прохідку, фотографувалися і багато говорили… П’ятдесят три роки життя, але багатюща біографія діяння театру,від аматорських вистав Українських січових стрільців 1914 року починаючи… Львів, Харків, Київ… Заслання в Чіб’ю на Печорі… Актор і режисер, виконавець і учитель… І приємна, цікава, товариська людина.
Знов чутка, що десь біля 21-го цього місяця маємо рушити в дорогу. Але це лиш чутка. Нічого офіційного. А тут все ще нема "Ост"-а… І не певен, чи появиться він до нашого виїзду.
Ходили з Тодиком до міста на каруселю. Скільки захоплення… А крутіжу, а реготу… Минулої суботи побував знов у Ремме. Читаю Йогана Фалькбердена "Під знаком молота" і "Певпа Катрі" фінської авторки Анні Ноольварра. Прочитав також пару збірок оповідань Джека Лондона і спомини Д. Дорошенка… І лист від Григорія Скегара з Каліфорнії.
18 серпня. Фальшивий сполох. Один зі земляків приніс вістку, що сьогодні в Людвіґсбургу підписують наші пашпорти до Канади. Юрбою, сторч головою, женемось до Людвіґсбургу і великий конфуз. Ніякі пашпорти, ніяке підписування. Нема чого квапитись. Вернулися діставши облизня, але це зрушило нашу статику і хандру.