"Не по-панському, раз вам сказав, а по-людському! Ну, та що з вами балакати, однаково як з тим кілком!"
"Що ти мені сказав?"
"Те, що чули".
"Та-ак?"
"А так".
"Ну, то бувай здоров, небоже!"
"Щасливо".
Розсердився старий, гримнув дверима, пішов. А Карпо й собі надувся, мов індик.
"Йди, — каже, — під три чорти, обрид".
Овва! Думаю: розбили глек, а воно недобре, бо тесть таки частенько запомагав Карпа. Прийде коза до воза.
Минула осінь. Зима в нас того року стала зразу — рівна, сніжна. А у селі не забувають Карпа, усе його ймення мелеться й шеретується. Одні кажуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка одписала, а другі присягають, що в нього чимало ще лишилось. Усе, кажуть, возить щось з міста, загорнене папером. Та й коня сторгував у іванівського попа, ще й не абиякого, а за сто карбованців. Півсотні оддав уже, а півсотні позичає в нашого-таки чоловіка, багатенького хазяїна. Бач, думаю, й не похвалився, дарма що товариш і сусід. Коли се справді — приводить коня. Кінь гарний, расовий, басує, що й не вдержиш, сказано — огер. Хвалиться Карпо, радий такий.
"Правда, — каже, — дешево купив?"
"Воно-то недорого, так інший за ті гроші пару купить".
"Е, я люблю хоч небагато, так гарного".
Того ж таки дня запріг він буланого в санчата й повіз жінку кататися. Зглядаються люди, все село дивує з нового багатиря.
На другий день зайшов я за чимсь до Карпа, не застаю, сама йно молодиця.
"Нема, — каже, — мого вдома: повіз іванівському попові за коня гроші".
Тонко ж ти прядеш, голубе, коли на позичені гроші такі коні купуєш. А проте повіз, то повіз. Сам знаєш, що робиш, мені байдуже.
Коли це вночі, спимо ми, щось у вікно — стук!
Схопився я:
"Хто там?"
"То я, Карпиха".
"Чого вам?"
"Вийдіть на час".
"Ну, що там?" — питаю з порога.
"Ой лишечко, біда — коня вкрадено, чоловіка привезли п'яного, без пам'яті, ще й гроші у нього витягли — п'ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду".
От тобі й маєш, думаю, та скоріш на себе кожушанку і йду. Вступив у хату — лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує. Розхристаний, розперезаний, без чобіт — гидко глянути. Коло нього сидить чоловік, таки з нашого села, що привіз його. А молодиця що не гляне на Карпа, то так і заголосить, аж тіпається, бідна.
"Що ти наробив, клятий? Пропали ми тепер на віки вічні. Де ти гроші подів, ледащо, кажи — де?.."
Та сіпає його, та торсає за плече. А він тільки лупне очима та й мукне. Звісно, людина непитуща, його й розібрало.
"Обшукайте його, — раю, — скрізь, може, де знайдете".
"Нема, — каже, — я вже скрізь оглянула, навіть устілки з чобіт повикидала, бодай його з пам'яті викинуло!"
"Де ж це він начастувався?"
Чоловік той і розповів: "Їхав він, — каже, — до іванівського попа і вступив по дорозі до мальованої корчми, не знати за чим. А там пили якісь — хто його розбере, чи воно панки, чи цигани… От він з ними й почав про своє: і як треба по-людському жити, і чому неправда у світі повелася. Добалакались до того, що Карпо під стіл ізвалився… Бачу, — каже, — діло погане, вивів його з корчми, глип — аж нема коня. Ну, наробив я галасу… Сюди-туди — шукай вітра в полі… Тоді я його на свої сани й привіз…"
"Давайте раду",— благає Карпиха.
Стягли ми з Карпа свиту, поклали на постіль — хай проспиться, а самі на коней і майнули на розвідки.
Повернули аж на другий день, з полудня вже було, ні з чим, звісно…
Тільки я в хату — суне Карпо до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хреста знятий.
Ere,— кажу, — отак наші по-людському живуть…"
Глянув він на мене — та так жалібно, аж за серце вхопив.
"Ні, — каже, — це вже по-свинячому вийшло… не вмів я по-людському жити… Не для нас воно…"
"Хіба ж я не казав?"
Повісив голову, мовчить.
А тут біда: піп править п'ятдесят карбованців за коня, той чоловік, що позичив гроші, теж напосів, у суд хоче позивати, а до тестя й не рипайся — такий сердитий.
"Що, — каже, — пожив по-людському, одмінив кров? От нехай пущу йому кров з носа, тоді побачу, яка вона в нього тепер…"
Довелось телицю спродати і новий кожух. Звівся нінащо, а довгів не сплатив… Коняка, правда, знайшлася — так окалічена на всі чотири ноги, за вісім карбованців продали жидам воду возити.
Питаєте, чи запоміг хто? Де там! Глузують іно з Карпа, сміються:
"Маємо, — кажуть, — заступника… Дарма, що в нас не кров, а юшка з картоплі, зате в Карпових жилах тече аж двісті тітчиних рублів і попова коняка…"
Навіть діти з-за тинів дражнять:
"Дядьку Карпе! Яка кров з пива? Чи така, як з гороху?"
Отоді на Карпа й напало. Спохмурнів він, мовчазним став, вовкуватим. Поки бряжчали ще тітчині карбованці, було, й за холодну воду не візьметься, — думали, навіки зледащіє людина, а то так зразу запаливсь до роботи, що аж горить йому з-під рук. Цілий день — од світання до смеркання — товче собою, та все з люльки пахкає, та все пахкає, мов паровик… Цілу зиму то в попа, то в пана ціпом махав, не нахваляться їм, такий робітний, а на весну пішли ми на зарібки… Вже він і довги сплатив, і процент вернув, вже й корова стоїть на оборі, а й досі вештається по зарібках. І так-то вже щиро працює, так завзято береться до роботи, мов що пече його всередині… Он гляньте, — закінчив Максим своє оповідання, показуючи на Карпа, — як старається!..
Я глянув на Карпа. Не розгинаючись, гупав він трамбовкою, і за кожним разом, як важка колодка спадала на землю, з грудей його вилітав короткий і різкий свист. Буйні краплі поту котилися з-під рудої шапки по його чолу й падали на землю, як горох. На крутому чолі набрякла жила, — виявляючи велику напруженість; якась дика, непогамована енергія керувала його руками, якийсь вогонь, здавалось, палає всередині цієї людини, об'являючись синім димком з короткої люльки.
— Гей, Карпе, — гукнув жартовливо Максим,— старайся мені, не лінуйся… Роби п о-л ю д с ь к о м у…
Карпо зупинився на хвилину, глянув з докором на Максима й нічого не одповів. Він тільки крутнув кудлатою головою і ще з більшим завзяттям загупав трамбовкою, немов хотів забити в землю щось йому докучливе й вороже…
Я замислився.
А навкруги було так гарно, так радісно. У чистій і ніжній, як лоно коханки, блакиті, в могутній хвилі життя, що ледве виявлялось таємним тріпотінням соків, на теплому й запашному диханню весни було так багато радості, почувалась така повна гармонія.