— Так, бо...
— А тепер погляньте на факти. Чи можна вважати вас за одну із жертв, професоре? Адже ви живий і здоровий, наче після відвідання церкви, бо ніколи не відкривали того вентиля. А може, ви самі придумали цю версію, професоре?
— Що ви кажете? Послухайте-но...
— Ні. Слухати будете ви. Ваша розповідь справила на мене кепське враження. Схоже, я помилився. Адже я вважав вас за невинного, хоча це й суперечило окремим фактам. Тепер же підозра, що ви злочинець, яка, здавалось, уже майже відпала, постала з новою силою і насамперед тому, що ви не зуміли сидіти спокійно.
Дохені пожвавішав і провадив далі:
— Той, на кого падає підозра, повинен, якщо він справді винуватець, поводитися спокійно, нічого не робити, сподіваючись, що поліція не знайде вагомих доказів для лави присяжних. Такий варіант поводження найкращий, але й найважчий. Поводитись так вам не дозволяє багата уява: ви належите до типу людей, що вигадують усяку всячину, щоб було чим перейматись. Інший варіант поведінки — накивати п'ятами, тобто чимскоріш тікати. Цей варіант теж вам не підходить. У вас родина, певне становище в науці. Отож залишається єдине, що можна використати у вашому становищі,— перейти у контрнаступ. Можна, скажімо, підробити докази своєї невинності. Але піти на таке може лише той, хто вважає себе за винахідливішого й розумнішого, ніж поліція. Для професора це цілком підхожий варіант, адже вміння користуватись своїм розумом і винахідливістю — це, фактично, його професія. Чи слушно я міркую?
— Запевняю вас, усі ці припущення хибні,— енергійно заперечив Брейд.
— Не хвилюйтесь, професоре, я чую вас. Але це ще не все. Найуживаніший спосіб сфабрикувати докази своєї невинності — інсценувати замах на запідозреного. В нашій практиці, розслідуючи крадіжки з виламом, ми, криміналісти, часто доходимо висновку, що винуватець хтось із сусідів. Тоді, як правило, будинок нашого запідозреного теж виявляється окраденим. Сусіда стає однією з жертв. І що ж, по-вашому, він перестав бути злодієм?
— Отже, ви вважаєте, що то я сам змастив різьбу, а тоді зателефонував вам?
— Ви подобаєтесь мені, професоре. Але, як на мене, саме так воно й було.
Брейд узяв зі столу манометр і спокійно запитав:
— Не знадобиться вам як речовий доказ?
— Ця штука — ніякий не речовий доказ.
Брейд мовчки похитав головою. Відтак заходився протирати різьбу на манометрі та на балоні шматою, по черзі зволожуючи її спиртом та ефіром. Наостанок обдув різьбові з'єднання стисненим повітрям.
— Ґрунтовніше почищу згодом,— кинув сердито, прикручуючи манометр до балона.
Поклавши ключа, він повернувся до детектива, що пильнував за ним.
— Ви готували мені психологічну пастку, містере Дохені,— звернувся Брейд до детектива.— Але я відгадав ваш намір. Ви обплітаєте мене павутинням своїх розумувань і думаєте, що, заплутавшись у тенетах, я впаду в розпач, визнаю свою провину і ви дістанете омріяні докази для присяжників. Але ваші намагання були марні.
— Чому?
— Ваша тактика діє на винну людину, а я ні в чому не завинив. Ще й від того більше, я навіть знаю, хто справжній злочинець.
Дохені щиро всміхнувся:
— Тепер уже ви, професоре, готуєте мені психологічний тест?
— Чого не вмію, того не вмію.
— Гаразд. То хто ж убивця?
Брейд відчував: поблажливий вираз детектива, готовність терпіти цього дивака-професора мало що дратують його, але й штовхають на відчайдушний крок.
— Мені теж потрібні неспростовні докази для суду присяжних,— випалив Брейд.— Я зараз наведу їх вам. Пильнуйте-но лишень.
Він зиркнув на годинника, підійшов до телефона і накрутив внутрішній номер.
— Алло! Це ти? Професор Брейд. Чи заняття з другою групою вже закінчені? Тоді, будь ласка, мерщій до мене в кабінет, добре? — Він поклав слухавку.— Ще кілька секунд, містере Дохені!
Роберта тихенько постукала в двері, й Брейд упустив її. Вона була в сірому лабораторному халаті, більшому на кілька розмірів, місцями знебарвленому та поплямленому хімікатами і з виразною червоною плямою над верхньою кишенею, де Роберта завжди носила олівці, щоб писати на склі.
Вона принесла з собою особливий, майже нудотний запах лабораторії органічної хімії; запах, від якого студентів спочатку млоїло, і лише згодом вони звикали до нього.
Обличчя її за ці дні згасло, наче вогонь життя, що кидав на нього свій відблиск, ледь жеврів. Неуважний погляд, зажурений вираз.
"Бідолаха",— сердячись на себе, подумав Брейд.
— Роберто, цей джентльмен — містер Джек Дохені.
Роберта мигцем глянула на Дохені.
— День добрий! — майже пошепки привіталася вона.
— Містер Дохені розслідує нещасливий випадок,— додав Брейд.
— Випадок із Ральфом? — В очах дівчини спалахнули іскри життя.
— На думку містера Дохені, Ральфова смерть не була випадковість. Я теж так думаю. Це вбивство.
— Чому ви так думаєте? — збуджено запитала Роберта, звернувши вогненний погляд на детектива: — Я знала: Ральф не міг допуститися такої грубої помилки. Хто вчинив злочин? Кажіть-бо, хто?
"Зразу ж погодилась зі мною,— подумав Брейд.— Певно, й сама так вважала".
— Ми саме з'ясовуємо це,— сказав Брейд.— До слова сказати, нам треба поговорити ще про одну справу. Гадаю, містер Дохені уже довідався про твою дружбу з Ральфом.
— Знаю,— в її очах промайнула зневага.
— Звідки? — здивувався Брейд.
— Місіс Нойфельд, Ральфова мати сказала мені, що поліція цікавилась нашими стосунками,— пояснила Роберта і звернулася до детектива:— Запитали б мене — і я сама розповіла б вам про них.
— Не хотілося без потреби хвилювати вас, міс,— лагідно всміхнувся їй Дохені.— Гадаю, така розмова не справила б вам приємності.
— Певно що.
— Містер Дохені довідався, що ви з Ральфом посварилися,— докинув Брейд.
— Коли?
— Сідай-но, Роберто. Будь ласка,— запропонував Брейд.— Я хочу нарешті з'ясувати одну річ, і, сподіваюсь, ти допоможеш мені. Сідай-бо, прошу.
Роберта хвилину повагалася, відтак повільно опустилась на стілець неподалік дверей.
— Що ж це за суперечка, професоре Брейде?
— Та, що спалахнула у кав'ярні.
Роберта здивовано глянула на нього. Дохені теж, здається, був спантеличений.
— Ви сперечалися про те, який сорт морозива замовити,— підказав Брейд.