— Мерщій бери трубку, — наказав Чорний Олівець. — Ти повинен тільки сказати: "Слухаю!" А там почуєш.
Франко схопив трубку, приклав ЇЇ до вуха і промовив:
— Слухаю!
— Алло! — озвався, наче з-під землі, чийсь бас. — Хто говорить?
— Я, Франко! А ви хто?
— Я телефонний Маг. Можу тебе з'єднати з кожним, з ким ти бажаєш поговорити.
— В такий пізній час? Та зараз уже всі сплять, і якби я розбудив когось, щоб побазікати, мене б, напевне, вилаяли.
— Не всі ще сплять, любий Франко. Ти, наприклад, Ще не спиш…
— Це так, але ж я не вечеряв…
— Гадаєш, ти один такий на світі? Ось на, послухай..
— Слухаю! — відповів чийсь тремтячий голос.
— Хто говорить? Я — Франко!
— Добрий вечір, Франко! З тобою розмовляє невідома тобі бабуся. Вона вже доживає віку.
— А чому ж ви не спите, бабуню?
— Сину мій! Старі люди сплять мало. Та, сказати правду, я оце встала пошукати що-небудь поїсти в миснику. Ти ж знаєш, у старих мало грошей…
— А знайшли що-небудь?
— Де там. Лежав десь шматочок сиру, та, мабуть, кіт поцупив, бо нема. Що ж, ляжу знову спати.
— А як не заснете?
— Що вдієш? У мене є про що думати: згадаю синів, що тиняються по світу, шукаючи роботу. Може, хто з них розбагатіє або заробить стільки, що й мені пришле якесь сольдо. Як ти гадаєш, га?
— Від щирого серця бажаю вам цього, бабуню!
— Дякую! На добраніч, Франко!
— На добраніч, бабуню!
Франко поклав трубку, але тут знову пролунав дзвінок.
— Ну як, чув?
Це був телефонний Маг.
— Так, чув. Дуже шкода мені цієї старенької бабусі!
— Тепер поговори ще з одною людиною.
— Слухаю! Хто говорить?
— Я, Франко…
— А, Франко? Я тебе не знаю. Та це байдуже. Я все одно не спав.
— У вас, може, якесь лихо скоїлося?
— Та ні, нічого не скоїлося. Я студент, і мені ніколи думати про лихо, бо треба вчитися.
— Значить, ви не спали, тому що готувалися до лекцій?
— Де там! Сказати правду, я нічого не робив. Щось усе зливається в книзі, і я навіть слів не можу розібрати. Вони танцюють перед очима, мов прудкі балерини. Це все через вечерю?
— Ви погано повечеряли?
— Та де там — я зовсім не вечеряв! Щоправда, хвилин п'ять тому я вставав з ліжка і заглядав до хазяйчиного буфета (я тут квартируюся). Знаю, що красти — злочин. Можеш цього мені й не нагадувати. Це давно всім відомо. Та я, власне, й шукав чого-небудь, щоб трохи підживитися. Шматочок хліба чи яблуко — все одно що, аби поїсти. Щоб не збудити хазяйки, я навіть світла в кухні не вмикав. Я давно вже вивчив, де стоять меблі, і тому міг легко обминути їх у пітьмі. Так я навпомацки підійшов до буфета, відчинив дверцята й обережно, щоб не перевернути нічого, просунув до середини руку. Пальці пірнули у якусь густу рідину. Що б це могло бути? Щось ніби схоже на мармелад. Я витяг руку і облизав пальця. Вгадай, що то було? Томат! Густий томатний соус. І от… випив я півбанки його, а зараз так палить, так хочеться пити, що просто помираю від спраги.
— А я не люблю томатного соусу, — відповів Франко.
— Любий друже, мені він теж не дуже до смаку. Мені зараз так пече від нього. Але нічого іншого там не було. Ну, до побачення! Подзвони ще завтра в цей час. Якщо не спатиму — побалакаємо трохи.
Франко ще довгенько відповідав на телефонні дзвінки і розмовляв. Скільки людей не могло заснути! Були серед них хворі, яким біль завдавав муки навіть уночі. Були діти, що, як і він, без вечері полягали спати. Були старі, що не могли заснути від сумних думок (а від них сон тікає з неймовірною швидкістю). Не спали ще й люди, які працювали вночі: робітники біля доменних печей, робітники на електростанціях та газових станціях, нічні сторожі, пекарі, які місять вночі тісто, щоб до ранку напекти свіжого хліба.
"А так здається, ніби місто вночі спить", — міркував собі Франко.
Олівці почіплялися до телефонного проводу, щоб підслухати розмови Франко, але швидко всі поснули. Франко обережно, щоб не побудити їх, поклав усіх у коробку і закрив. А щоб на них не натрапила Миша, якби вона все ж наважилася вилізти з нори, хлопець заховав коробку собі під подушку. Намальовані Олівцями різні фігурки одна по одній вернулися до своїх аркушів паперу, і в кімнаті стало зовсім тихо. Франко погасив світло і довго ще лежав з розплющеними очима. Він нічогісінько не бачиа проте йому весь час ввижалося, ніби в кімнаті повно людей Немов усі ті, з ким він розмовляв по телефону, посходилися тепер у кімнату, щоб він не нудьгував.
Нарешті сон здолав Франко, і він спокійно проспав до світанку.
Коли мама вранці йшла до кухні, щоб зварити ячмінної кави (справжня кава була для них задорога), то побачила на столику аркуші паперу з чудесними малюнками Мама ніжно подивилася на них і всміхнулася. "Мій син буде художником, — подумала вона. — Не пошкодую нь чого, щоб вивчити його. Занедбати такий талант — великий гріх".
Вона ніжно погладила голівку хлопця, який спросонні поворухнувся, і пішла в кухню.
Дуже шкодую, друзі, що не маю змоги розповісти пра Франко все до кінця. Чи ж стане він художником? А чи може, працюватиме там, де йому не подобатиметься. аби тільки заробити на прожиття? Хтозна… Адже не всі роблять те, що їм хотілося б. Один мій знайомий працює підмітайлом, а прагнув бути музикантом.
"Я понад усе хотів навчитися грати на скрипці,— розповідав мені цей бідак, — та замість скрипки доводиться тримати в руках ось цей інструмент…"
І він показав мені довгу мітлу.
Побажаємо Франко всього найкращого в житті і вирушимо далі за Голубою Стрілою. її подорож наближається до кінця.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Залізнична будка № 27
Голуба Стріла мчала до хлопця, чиє прізвище та адресу були відомі іграшкам. Була ще ніч. Начальник Поїзді і Начальник Вокзалу сиділи в кабіні Машиніста. У вагонах уже нікого не лишилося.
Нарешті сніг перестав сипати. Холодний вітер далеко порозгонив хмари, і на чистому, як дзеркало, чорному небі заблищали зорі. Вони світили вже совсім блідо. Незабаром стало розвиднятися. Перші трамваї уже виповзали з трамвайних парків і повільно рухалися засніженими рейками. Машиністові треба було пильнувати, щоб ці величезні чудовиська не розчавили Голубу Стрілу.
— Найбезпечніше, звичайно, було б їхати тротуаром, — промовив Начальник Поїзда.