Історія з відьмами: У містечку, де оповідач жив, був міст через ріку, з того моста скидали вниз жінок, яких запідозрювали у відьмів-стві, чаклуванні; котра потоне — та не відьма, її ховали, як належить за християнським звичаєм, ще й плакали над могилою: бідолашна, безневинна, покинула сей світ грішний! — а котра не тонула, то ж таки відьма достеменна, і її спалювали, дождатися не могли, поки вогонь розпалять та він спалахне та відьма закричить, а потому на клаптики розтягали, до решти, все, що зоставалося від неї й забирали додому, — помагало од болістей та чуми. Не тонули ж переважно ті, хто мав спідницю з важкої тканини, що не пропускала воду, надувалась, ставала колом на воді й утримувала жінку довший час на поверхні.
Історія з Чурльонісом: Хай благословенні будуть базіки! Якби не вони, що б ми знали про білий світ? Усі дивовижні пригода обминали б нас стороною, як перелітний весняний дощ.
Дзвін келихів не заважав бесіді, бородатий лауреат погладжував дубовий листочок свого вінка, лауреат був чорний, як жук, і все-таки був литвином, довгоносий і в окулярах, на коротких ногах і з короткою шиєю. Дубовий вінок проростав просто з лауреата. Або ж інакше: лауреат ховався під вінком. Кумедний і непоказний, він, однак, був дуже гарним поетом. Литовська мова в його вустах звучала нерозгадано, як замовляння з прадавнини. У російському перекладі прадавність зникала. Хтось сказав був: вірш можна перекласти, мову — ніколи.
Базіка — гість із Білорусії — оповідав, як колись з групою студентів приїхав з Гродна до Вільнюса на екскурсію. Литовці вирішили їх подивувати й показати щось особливе, отож виставили перед ними картини Чурльоніса. Узрівши Чурльоніса, по саму маківку начинені тодішніми поняттями про мистецтво, мало що не подерли картини: космополітизм і формалізм чистої води! Зрештою, ладні були й литвинів побити, недалеко до того було. Гість гарно сказав: які ми тоді дураки, ідіоти були, ми щиро вірили у власну непомильність, у правдивість оцінки — формалізм, космополітизм.
Хотілося запитати: ну й що, а тепер так само щиро віриш, приятелю, що — не космополітизм, не формалізм?
Лауреат низьким голосом, поблискуючи глибоко посадженими очима з-поза окулярів, читав вірші литовською, а російською опісля говорив про Тракай і підкреслював незаперечність державності Литви.
Вислухавши історію про Чурльоніса, він пригладив своє чорне, наче немите, волосся — скидалося на те, що він також, як і я, мешкав у готелі, де не було води — він пригладив волосся й сказав російською: а можна ж отак розпалювати людські пристрасті, і розпалюють же! — і саме після цього балачка звернула на відьом.
Було також про реставрацію Тракай і про те, що в Білорусії зруйнували, знищили безліч храмів.
Історія з храмом: Після війни німців зобов'язано ж було повернути, віддати, відшкодувати — саме один із тих храмів, котрі зруй-новали в часі війни. Німці відшкодували, віддали... повернули — а "ми" тоді — ба-бах! — і знову висадили в повітря, розвалили, до камінчика. Згодом обгородили гарненько, табличку до якогось останнього камінчика приторочили й написали: Руїни такого-то храму, навіть сторожу приставили до руїн: будівля походила з XII століття. Жаль, не пояснили, чого то з собору зробилися руїни.
Напій у кухлях пахнув яблуками, а на дні кухлів лежали набубнявілі, солодкі родзинки.
Лауреат похитував головою, усміхаючись сам до себе. Литвини й гості втомилися виголошувати тости.
Лауреатові на ймення було Сиґітас.