— О пані, як можна було вас покинути!
Віконтеса нічого не відповіла. Гастон зашарівся, злякавшися, що несамохіть образив її. А тим часом ця жінка переживала глибоку й щиру радість — уперше після свого нещастя. Найдосвідченіший світський облесник, застосувавши усе своє вміння, не домігся б того, чого домігся Гастон своїм вигуком, що вихопився просто з душі. Цей щиросердий вигук незіпсутого наївного молодика свідчив, що вона невинна в його очах, скасовував вирок світського товариства, звинувачував того, хто її покинув, і виправдував життя в самотині, на яке вона себе прирекла. Виправдання в очах світу, зворушливе співчуття, повага людей, все те, чого вона так прагнула і в чому їй жорстоко відмовили, — одне слово, її найпотаємніші жадання були висловлені в цих простих словах, в яких прозвучали до того ж і тонкі лестощі, й невдаваний захват, завжди любі жіночому серцю. Отже, її зрозуміли, її оцінили. Гастон де Нюей цілком щиро дав їй змогу возвеличитись у своєму падінні.
Пані де Босеан подивилася на годинника.
— О пані, не карайте мене за необдумане слово! — благально вигукнув Гастон.— Якщо ви погодилися подарувати мені один-однісінький вечір, то не відбирайте його в мене.
Ці слова були їй приємні, і вона всміхнулася.
— Все одно ми більше ніколи не побачимося, то яка різниця — хвилиною більше чи хвилиною менше? Якби ви закохалися в мене, це було б нещастям.
— Нещастя вже сталося,— сумно відповів він.
— Не кажіть мені цього, — серйозним тоном мовила віконтеса.— Якби моє життя склалося інакше, я охоче приймала б вас. Я говоритиму без недомовок, і вам стане ясно, чому я не хочу, чому я не повинна приймати вас. Я вірю в благородство вашої душі, тому ви маєте зрозуміти, що я стану для всіх жінкою нікчемною і вульгарною, такою самою, як і всі, коли на мене бодай упаде підозра, що я спіткнулася вдруге. Отож мені не лишається нічого іншого, як жити життям чистим і незаплямованим. Я надто горда, щоб жити інакше — тому й надалі я уникатиму світу, де я стала жертвою закону — через свій шлюб, жертвою людей — через кохання. Якби я спробувала порушити свою добровільну обітницю, я справді заслужила б ті звинувачення, якими мене переслідують, утратила б пошану до самої себе. Я не була наділена тією високою суспільною доброчесністю, яка велить належати нелюбові. Я порушила вимоги закону, розбивши кайдани шлюбу. Це було помилкою, злочином, чим завгодно, але для мене той союз був рівнозначним смерті. А я хотіла жити. Може, якби я була матір'ю, мені стало б снаги витримати муки шлюбу, зберегти добропристойність. У вісімнадцять років ми, бідолашні дівчата, не усвідомлюємо, до чого нас приневолюють. Я порушила закони світу, і світ мене покарав — обоє ми вчинили справедливо, і я, і світ. Я прагнула щастя. А хіба це не закон природи, що кожна людина хоче бути щаслива? Я була юна, вродлива... Мені здалося, я зустріла чоловіка, чиє кохання було не менш палке, ніж пристрасть. І він справді мене кохав — протягом короткого часу...
Вона замовкла, потім повела далі.
— Я вірила, що ніколи чоловік не покине жінку в тому становищі, в якому я опинилася. Але він покинув мене, мабуть, я перестала йому подобатися. А може, знехтувала якийсь закон природи: надто його кохала, була надто вірною або надто вимогливою — не знаю. Нещастя просвітило мене. Довгий час я звинувачувала, тепер я змирилася з думкою, що в усьому винна я сама. Осудивши себе, я простила того, кого вважала винуватцем своєї недолі. Я не зуміла втримати його біля себе, і життя суворо покарало мене за те. Я вмію лише кохати — а хіба можна думати про себе, коли кохаєш? Я була рабинею, а мені треба було б стати тираном. Той, хто мене зрозуміє, може мене й осудити, але не відмовить мені в пошані. Горе багато чого навчило мене — я не хочу, щоб мене знову покинули. Не розумію, як я досі жива, як я витерпіла муки першого тижня після найстрашнішої для жінки катастрофи. Треба було прожити три роки в цілковитому усамітненні, щоб знайти в собі сили говорити про свою недолю, як я говорю тепер з вами. Агонія звичайно закінчується смертю, а це була агонія ще страшніша, бо в могилу я не лягла. О, як я страждала!
Віконтеса підвела свої прегарні очі до карнизу, якому вона, напевне, довірила те, чого не слід було знати людині сторонній. Карниз — це найлагідніший, найвідданіший, найпоблажливіший повірник, якого тільки може знайти жінка, коли вона не зважується глянути у вічі співрозмовникові. Карниз будуару має вельми важливе призначення. Хіба це не сповідальня — тільки без духівника? В цю хвилину пані де Босеан була красномовна й прекрасна — можна сказати б, і кокетлива, якби доречно було вжити цей вираз. Віддаючи собі належне, ставлячи між собою і коханням неподоланні перепони, вона розтривожувала всі почуття чоловіка, який милувався нею. Чим недосяжнішою ставала для нього мета, тим жаданішою вона була. Нарешті пані де Босеан подивилася на Гастона, погасивши блиск у очах, викликаний спогадами про пережите.
— Тепер ви згодні, що я повинна залишатися байдужою і самітною? — спокійно запитала вона.
Гастон де Нюей відчув невтримне бажання впасти навколішки перед цією жінкою, прекрасною і в своїй розважливості, і в своєму безумстві, але побоявся видатися смішним. Отож він пригнітив у собі захват та свої думки, він боявся, що не зуміє добре їх висловити і зустріне жахливу відмову або насмішку, страх перед якою розхолоджує найпалкіші душі. Боротьба почуттів, які він приборкував, коли вони так і рвалися з його серця, відбилася у нього в грудях гострим болем, добре знайомим людям сором'язливим і честолюбним, адже й тим, і тим часто доводиться пригнічувати свої бажання. Одначе він не міг перебороти себе і порушив мовчанку, сказавши тремтячим голосом:
— Дозвольте, пані, віддатися найпалкішому почуттю з усіх, які мені доводилося спізнати, і сказати, що ви змусили мене пережити. Ви очистили мені душу! В мене одне бажання — присвятити своє життя вам, щоб ви забули про своє горе, кохати вас за всіх тих, хто ненавидів вас або кривдив. Але все це зі мною сталося так раптово, і ви маєте підстави не довіряти мені, і я мусив би...