Той, хто сам не пережив солодких мук юності, той, чию палку уяву не підносила у височінь прекрасна химера з пишними стегнами і чотирма осяйно-білими крильми, той не зрозуміє, яку муку витерпів Гастон де Нюей, коли подумав, що його перший ультиматум уже в руках у пані де Босеан. Він уявив собі віконтесу холодною, насмішкуватою, вона знущалася з кохання, як людина, котра більше не вірить у нього. Він хотів би забрати свого листа назад, лист тепер здавався йому безглуздим, в нього виникали тисячі думок, набагато кращих, набагато зворушливіших, ніж ті кляті надумані фрази, закручені, мудровані, пишномовні — правда, на щастя, написані криво й косо і майже без розділових знаків. Він намагався не думати, не відчувати; але він думав, відчував і страждав. Якби йому було тридцять років, він випив би якогось дурману, але цей молодий і наївний мрійник ще не приохотився ні до насолод опію, ні до інших дарів найсучаснішої цивілізації. Не було з ним поруч і жодного з тих добрих паризьких приятелів, які так доречно вміють сказати: "Paetae, non dolet!"6 ставлячи на стіл пляшку шампанського або тягнучи вас на товариську гульню, де забуваються всі тривоги непевності. Чудові то друзі! Коли ви багаті — вони, звичайно, розорилися, коли ви маєте в них потребу — вони, звісно, де-небудь на водах, коли ви просите їх позичити луїдора — вони щойно його програли. Зате в них завжди є напоготові кульгавий кінь, якого вони намагаються вам продати, зате вони — найкращі хлопці на світі й завжди згодні вирушити з вами в дорогу, щоб разом котитися згори, марнуючи і час, і душу, і життя!
Нарешті Гастон де Нюей отримав з рук камердинера Жака листа з гербом Бургундії, написаного на веленевому папері і запечатаного запашною печаткою — листа, від якого віяло чарами прегарної жінки.
Гастон негайно зачинився у себе, щоб скоріше прочитати й перечитати листа від неї.
"Ви суворо покарали мене і за добрий намір пом'якшити різкість відмови, і за те, що я піддалася чарам вашого розуму, чарам, до яких я не байдужа ніколи. Я довірилася благородству юності, але ви ввели мене в оману. А тим часом я, хоч і не відкрила вам усього свого серця, що було б смішно, все ж таки говорила з вами щиро і відверто змалювала своє становище, щоб моя холодність не так прикро вразила вашу молоду й недосвідчену душу. Я не була цілком байдужа до вас — і тим гостріший біль, якого ви мені завдали. Від природи я добра й лагідна, але обставини зробили мене лихою. Інша жінка спалила б вашого листа, не читаючи; я ж його прочитала і відповідаю на нього. Мої слова доведуть вам, що хоч мені й дало певну радість почуття, яке я несамохіть пробудила, я далека від того, щоб розділити його, і моя подальша поведінка підтвердить мою щирість. А зараз, для вашого ж таки добра, я хотіла б один тільки раз скористатися владою над вашим життям, яку ви мені надали, щоб зняти запону з ваших очей.
Мені скоро буде тридцять років, добродію, а вам навряд чи сповнилося й двадцять два. Ви самі не знаєте, якими будуть ваші думки, коли ви доживете до мого віку. Всі ваші клятви, що їх ви з такою легкістю даєте сьогодні, згодом можуть видатися вам обтяжливими. Сьогодні — і я охоче вам вірю — ви без жалю віддали б мені своє життя, ви навіть погодилися б померти за швидкоплинну мить щастя; але в тридцять років, здобувши життєвий досвід, ви станете іншою людиною, і вам нелегко буде щодня приносити жертви коханню, а мене принижуватиме необхідність приймати їх. Настане день, і все, навіть сама природа, звелить вам мене покинути, а я вже сказала вам, що волію вмерти, аніж бути вдруге покинутою. Як бачите, лихо навчило мене тверезого розрахунку. Я стала розсудлива, я не здатна на пристрасть. Ви приневолюєте мене сказати, що я зовсім вас не люблю, що я не повинна, не можу й не хочу любити вас. Для мене минула та пора життя, коли жінка піддається нерозважливим поривам серця, я ніколи вже не стану коханою, про яку ви мрієте. Розради в своєму горі я чекаю від Бога, а не від людей. До того ж я надто добре читаю в серцях при сумному світлі ошуканого кохання, щоб прийняти дружбу, якої ви просите, яку мені пропонуєте. Сліпо довіряючи своєму серцю, ви вводите в оману самого себе і покладаєте надії не так на свою силу, як на мою слабкість. Все це ви робите, скоряючись бездумному інстинкту. Я прощаю ваші дитячі хитрощі, вони поки що неумисні. Я наказую вам в ім'я цього скороминущого кохання, в ім'я вашого життя, в ім'я мого спокою залишитися на батьківщині, не відмовлятися від прекрасного й почесного життя тут, у Франції, заради мрії, яка неминуче згасне. Згодом, коли ви вийдете на шлях, призначений вам долею, й у вас розвинуться всі почуття, закладені в чоловікові, ви належно оціните мою відповідь, яка зараз, можливо, видасться вам надто сухою. Тоді вам любо буде зустрітися із старою жінкою, чия дружба стане для вас приємна й дорога; така дружба не залежатиме ні від мінливостей пристрасті, ні від життєвих розчарувань; благородні релігійні переконання збережуть її чистою і святою. Прощайте, добродію, виконайте мою волю і тіште себе думкою, що я радітиму вашим успіхам у своїй самотині. Згадуйте про мене так, як згадують про тих, кого з нами вже немає".
Прочитавши цього листа, Гастон де Нюей негайно написав відповідь:
"Пані, коли б я перестав кохати вас і, як ви мені радите, обрав би шлях людини пересічної, я заслуговував би на свою долю, признайте це! Ні, я не послухаюся вас і клянуся вам у вірності, яку порушить тільки смерть. О, візьміть моє життя, якщо не хочете, щоб ваше було затьмарене вічними докорами совісті..."
Коли слуга Гастона де Нюея повернувся із садиби "Дворики", хазяїн запитав:
— Ти кому передав листа?
— Пані віконтесі у власні руки. Вона уже сиділа в кареті, збираючись від'їжджати.
— Вона поїхала до міста?
— Не думаю, пане. В карету пані віконтеси були запряжені поштові коні.
— Отже, вона звідси їде...— сказав барон.
— Та либонь, пане,— підтвердив слуга.
Гастон розпорядився негайно готуватися до від'їзду. Він вирушив слідом за віконтесою, і вона доїхала до самої Женеви, не знаючи, що Гастон де Нюей її супроводжує. Серед тисячі думок, що обсідали його під час цієї подорожі, головною була така: "Чому вона виїхала?" Це запитання давало привід до безлічі припущень, з яких він, природно, зупинився на тому, що найбільше йому лестило, а саме: "Якщо віконтеса кохає мене, то як жінка розумна вона, безперечно, воліє жити у Швейцарії, де ніхто нас не знає, а не у Франції, де вона не змогла б сховатися від осудливих поглядів".