Коли ґарсон у сірому хвартусі вносить валізки пані Антонюк і хазяйка разом з ним виходить, Леся швидко скидає своє манто з білим хутром, шпурляє його на ліжко й кидається в фотель.
— Ху! Хай йому біс! Без звички аж отетеріла вся. Дайте цигарку, Фінкеле!
Наум Абрамович мимоволі озирається на двері до коридору, — як почує хто таку мову професорської дочки, то, дійсно, отетеріє (Правда, хто зрозуміє по-українському?). Є ще одні двері до сусідньої кімнати, але там тепер нікого нема, — то його власна друга кімната, що чекає на Гунявого. Але коли Леся буде й надалі так поводитися в себе, як оце тепер, то Гунявому крізь двері все буде чути.
Наум Абрамович подає цигарку й таємничо хитає головою на ті двері.
— А то його буде кімната. Треба вам це мати на увазі. Туди майже все чути, як голосно тут балакати.
— Правда? Ой, це, здається, ґонґ гупає? Значить, на обід уже? Треба підправити ґрим.
Леся швиденько підходить до дзеркала й критично оглядає себе з голови до ніг. Сукня сидить бездоганно. Зачіска важкою, немодною, скульптурною масою налягає на потилицю. Леся злегка прижмурює очі й підносить голову догори. Так добре: підкреслюється поважність. А в той же час постать робиться стрункіша й дві опуклості грудей виразніші. Підфарбувати уста, чи не треба? Не треба на сьогодні.
Ґонґ гуняво й лунко бухкає востаннє й стихає. А Наум Абрамович сидить у фотелі й з заздрістю дивиться на Лесю: і оце чудесне тіло, цю зворушливу голівку цілуватиме, милуватиме якийсь злодій, грабіжник і мерзотник. Отака справедливість життя. Його треба схопити й запроторити на каторгу, а замість того йому готується кімната з сукном на всю підлогу, з гарячою й холодною водою, для нього підбирається красуня-жінка з фіолетовими очима, з устами дівчинки й тілом Венери.
— Ну, Науме Абрамовичу, що ж ви сидите? Скидайте ваше шикарне пальто та ходімте. Нам буде окремий столик? А чекістка де сидить? Далеко від нас?
Наум Абрамович зідхає й помалу роздягається.
— Зараз усе побачите. Ех, ех!
— Чого зідхаєте? У нас кажуть: "Не зідхай! Як нема, то й так нехай!".
— Та нехай, що ж зробиш? Ну, ходімте.
— їдальнею поміж білими столиками з пірамідками серветок упевнено та поважно проходить пані Антонюк у супроводі пана Фінкеля. її з цікавістю, захопленням і критикою проводжають і зустрічають чоловічі та жіночі очі. Але вона ні трішки не цікавиться тією увагою.
Розгорнувши серветку, Леся рівним, байдужим тоном тихо кидає Наумові Абрамовичу:
— Вона вже тут?
Наум Абрамович з такою самою байдужістю поводить очима навскіс від себе.
— За третім столиком. Лицем до нас. Брюнетка. Стрижена. Золотиста сукня.
Леся спочатку дивиться крізь залю, потім спрямовує погляд на брюнетку в золотистій сукні. Дуже бліда. Занадто червоно нафарбовані губи. Фарба з оранжевим тоном. Недобре, не пасує до тону лиця й волосся. Волосся хороше, густе, чорне, з червоним відблиском. Інтелігентне лице. Пасувало б пенсне до цих стомлених, розумних очей. А вся якась млява, зігнута, неначе випустили з неї все повітря.
— Що? Подобається?
— Нічого. Мабуть, темпераментна. Тільки квола якась. Хвора, чи що?
Наум Абрамович ще байдужіше й ледве чутно бурмотить:
— Кокаїністка. Мабуть, сьогодні не нюхала. Побачите іншим разом: вогонь і енергія.
Леся знову скошує очі на брюнетку: яким млявим, вимушеним рухом накладає собі на тарілку їжу, яка миршава в порівнянні з цією дівчиною, що тримає перед нею великий таріль. Тяжко уявити, який може бути вогонь у цьому висмоктаному лиці.
Наум Абрамович на це тільки посміхається.
— Ого! Про неї розповідають такі речі, що Мессаліна засоромилася б. Знаєте, як вона стала чекісткою? Цілком порядна, між іншим, була собі дівчина. Дочка рабина, скінчила гімназію й університет. З медалями скрізь. Ну, та жидівська дитина, як то кажуть, що родиться із скрипкою, а школу кінчає з медалями. Як треба медалі, то мусить мати й медалі. Але цілком хороша собі була дівчина. І нічого більшовицького в неї ніколи не було. Абсолютно!
Наум Абрамович замовкає: підходить дівчина з тарілкою. Коли вона відходить, Наум Абрамович починає їсти, сласно нахиливши голову до тарілки й кумедно, як птиця, повертаючи голову то на одне плече, то на друге. їсть мовчки, довго, приплямкуючи.
— Ну, як же то сталося, Науме Абрамовичу?
— Зараз. Тут таки непогано годують. Що ви скажете на цю закусочку? Га? Симпатична собі? Правда?
— Нічого. Ну, далі.
Наум Абрамович похапцем доїдає й витирає куценькі вусики куточком серветки.
— Я бачу, що ви таки енергійно беретеся до справи. Я це люблю, це по-моєму. Отже, це сталося так.
Фінкель зиркає на сусідні столики й притишеним голосом бурмотить далі:
— Була собі в їхньому місті (не знаю, в якому саме, ну, може, в Лубнях, може, у Вінниці, не має значення) — революція. Революція собі, як революція. Мітингували, голосували, стріляли. Та ви самі добре знаєте. Була українська влада, потім прийшли більшовики. Нічого. Прийшли собі, то й прийшли. Реквізували, націоналізували, розстріляли, все, як слід. Нічого, все добре. Ні рабина, ні Соню, нікого з родини не зачепили. Звичайно, радіти їм не було чого, самі розумієте. Але як рабин, Соня й уся родина сиділи собі нищечком, так їх і не займали. Ну, добре (між іншим, вона поглядає на вас! Не дивіться на неї. Звернула таки увагу!). Ну, добре. Потім переміна декорації, дія третя: більшовики тікають, з'являється добровольча армія. Картина вже інша: націоналізація скасовується, але грабіж удесятеряється. І само собою, в першу чергу жидівський погром. І вже не на релігійному фронті, а просто налетіла зграя диких звірів — і давай грабувати, трощити, стріляти, різати. Бідного рабина з усією родиною спалили живими в повітці, а Соню російська офіцерня забрала до себе в казарму. І ви вже можете собі уявити, що вони там з нею робили! Чотири доби там тримали. Кокаїн у ніс їй забивали, щоб не лежала мертвою, водою відливали, різками пороли. Голою так і жила, одежі не давали.
Леся швидко зиркає на мляву постать у золотистій сукні й знову переводить хмарні, загострені очі просто в лице Фінкелеві.
— Ну, тут знову повернулися більшовики. Офіцери хотіли застрелити її, уже кидали жеребок, кому саме стріляти. Та тут якраз бомбою завалило всю казарму. Офіцерня загинула майже вся, а Соня якимсь чудом урятувалася. Гола вилізла з-під руїн і, як була, побита, понівечена, полетіла в ЧеКа.