І от з цього найбільше видно, що, дійсно, з ним сталося щось надзвичайне. Та ще з очей: вони не такі здивовані та круглі, як звичайно, а довгастіші, важчі та добріші. На схилах носа ті самі гумористичні зморщечки, що іноді, — так рідко, — бувають у нього.
І немов би ніякої зміни, і цілком інша людина.
— Ну й погодка в цьому сучасному Вавилоні! Гунявість у голосі значно помітніша, але вона звучить
сьогодні м'яко та ніжно, як у старому інструменті. Навіть приємно чути її.
Вищий швед занадто співчутливо подає репліку:
— Знову дощ?
— Та який! Коли він піде ще кілька днів, то ковчегами — не ковчегами, а ґондолями треба запасатися.
Пані Кузнецова весело підхоплює:
— І гітарами! І бальконами! І коханими!
Пан Кавуненко ґалянтно схиляє перед нею голову.
— Осмілюся виставити свою кандидатуру. Гітари, на жаль, ще немає, але...
Свистун збоку напружено слідкує за кожним рухом свого "номера". Не давши докінчити Гунявому, він скрикує:
— Гітара є!
І біжить до італійця. Той уже сам подає йому її. Пан Кавуненко ще раз уклоняється пані Кузнецовій з плавкою, трохи старовинною чи театральною елегантністю.
— Отже й гітара навіть є.
Пані Кузнецова з веселою важністю відкидає голівку назад (Сьогодні вона якась навмисне пекуче-гарна, риси обличчя підкреслено-виточені, смуглявість ніжного випещеного тону, очі з іскристим блиском.).
— А серенади? Гітари самої ще мало! Серенади хочу!
Тоді пан Кавуненко вибачливо й ледве помітно посміхнувшися, напів повертається до Свистуна, недбалим, звичним рухом бере з рук його гітару й прикладає її собі до грудей. Не хапаючися, з гумористичними зморшками на схилах носа, відкидає ввесь торс назад, витягає вгору руку з ґрифом гітари й виставляє одну ногу наперед.
І цілком несподівано для всіх, соковитим, певним і теплим баритоном з гунявим тоном по-італійськи співає:
Стань, моя єдина, Мадонною в каплиці моєї душі. Я принесу тобі жертви з усіх моїх радощів, Я сплету вінок з усіх поцілунків, Що дарували мені жінки, І покладу біля твоїх ніг.
І пальці з такою звичною владністю відщипують із струн акорди, металічний і теж ніби злегка гунявий дзвін їх так покірно, співзвучно обсотує голос, і така певність у закиненій назад голові, в напівприплющених важких очах, що Соня немов аж злякано дивиться на цього чудного чоловіка. Закінчивши тихим, ніжно-благальним бренькотом, Кавуненко низько вклоняється пані Кузнецовій і тим самим недбалим жестом, як великий артист, кудись назад простягає гітару. її ззаду підхоплює Свистун.
Італієць, як укушений бджолою, схоплюється, махає руками, кричить щось по-італійському, плескає. За ним ляскотливо лопотять усі руки. Навіть пані Сарро, відклавши своє шитво, беззвучно прикладає долоню до долоні.
Пані Кузнецова вражено дивиться й хоче щось сказати панові Кавуненкові, але Свистун з таким переляком робить їй знаки, що вона зараз же стримує себе й тільки нетерпляче кидає до Кавуненка:
— Перекладіть! Перекладіть серенаду!
За пана Кавуненка робить це італієць. Він ніколи не чув ні слів, ні мелодії цієї серенади, але вона — божественна! І зроблено до такої міри артистично, що мимоволі напрошується запитання до пана...
Свистун шарпає італійця за полу.
— Одне слово, це — божественно! І я зараз перекладу... Загайкевич дивиться на Ольгу Іванівну й бачить, як очі
її блищать і не відриваються від Гунявого, а дитяча, повна нижня губа немов би від болю злегка скривилася. Який чулий на музику цей жіночий організм! Уся вона, видно, ще й досі звучить тою сентиментальною серенадою.
— Правда, Ольго Іванівно, досить цікава метаморфоза? І подумати, що це робить пляшка коньяку! Цікавий випадок з погляду невропатологічного.
Ольга Іванівна чудно, немов здалеку вслухається в його слова, хмуриться й знову дивиться на всю групу.
Загайкевич криво посміхається: якби ж вона знала, хто він у дійсності, цей "пан Кавуненко"! Талант одної чи двох пляшок здалися б їй не такими вже привабливими.
У групі раптом вибухає регіт. Тільки пан Кавуненко — серйозний, хібащо з обох боків носа мило й сміхотливо морщиться шкура та очі тепло й невинно дивляться на всіх, неначе й не він вирвав із усіх отой сміх.
Одначе, ні Ольга Іванівна, ні Загайкевич не встають із своїх місць, хоч усі обличчя з жадібними, готовими до вибуху посмішками, впилися в лице пана Кавуненка. Він говорить занадто тихо, та й гунявість ще скрадає слова.
І знову, як перекинутий з посудом стіл, розлягаються регіт і оплески.
Кавуненко раптом підносить руку з одним витягнутим догори пальцем, закликаючи до тиші, підкрадається до піяніна й обережно, з острахом сідає за нього. Озирнувшися, він нишком прижмурює одне око й боязко простягає над клявіятурою обидві руки з розчепіреними пальцями. Потім зненацька змахує ними і... так легко та ніжно кладе їх на клявіші, що, замість сподіваного гуркоту, від якого заздалегідь прижмурилися очі, піяніно тільки густо та ніжно зідхає. І зараз же зідхання починає розсотуватися, розгортатися й непомітно переходить у протест, у гнів, у лють. Руки двома наїженими котами стрибають по кляві-шах, рвуть їх, мордують, казяться. Але, коли здається, що виходу вже нема і що має статися щось страшне, піяніно, немов би зібравши гумористичні зморшки круг носа, розв'язує ввесь конфлікт таким грайливим, Граціозним поворотом, що всі обличчя мимоволі полегшено, весело біліють зубами.
— Тю, чоррт! Та він, цей негідник, справжній артисті
Але тут же Загайкевич злякано дивиться на Ольгу Іванівну. На щастя, вона, здається, не чула його слів: чогось нахмурена, задумлива, чи пригадує щось, чи прислухається до свого якогось болю.
І Загайкевичеві чогось раптом спадає на думку, що вона ж ні разу ніколи не подивилася на нього так, як дивиться жінка, коли той їй подобається, як чоловік. Привітна, мила, співчутлива, навіть часом ніжна, але — якась порожнеча в цьому.
Загайкевич кривиться від непоміркованих оплесків тому "пройдисвітові". Мерзотник, злодій і звичайний убивця, а поводиться собі, як невинна людина. Ач як уклоняється й посміхається: неначе справжній артист на сцені!
Загайкевичеві дуже хочеться підійти до "артиста", покласти йому руку на плече й сказати: