Гунявий цілком погоджується, абсолютно, без вагання погоджується. І замовляє гарсонові для Лесі кави, а собі ще чарку лікеру.
Ні, він сьогодні все ж таки не такий несміливий. Очі чогось сяють, часом сміливо припадають до неї, тільки, розуміється, зараз же відстрибують убік, коли натикаються на її погляд.
— Тільки ж ви правду кажете, що нікого не чекаєте? Гунявий знову аж скидується.
— Та даю слово, нікого! Та Господи! Та от тількищо тут був зо мною пан Свистун і тяг мене на Великі Бульвари в якесь кіно. Так я відмовився. Аж розсердився він.
Про Соню ні слова!
— Він часто, здається, на вас сердиться?
Гунявий добродушно посміхається, зібравши круг носа гумористичні горбики.
— Часто. Він — сердитий. Маленькі люди часто бувають дуже сердиті.
— Але ви з ним у добрих взаєминах?
— В найкращих! Знаменита людина. Надзвичайна.
Леся здивовано зиркає на Гунявого: серйозно чи жартує? Посмішки нема, очі радісно-здивовані, а гумористичні горбики ворушаться.
— Правда, правда! Це — людина, яка нікого й нічого не боїться. Ви розумієте? Людина, для якої всі люди, — як отой безплотний туман, він іде крізь них без найменшого вагання. Хто б не був! Ви бачили, який він іноді буває поважний? Надзвичайно! Я просто німію перед ним, як перед містичною таємницею. Леся обережно вставляє:
— Мені він здається трошки... нахабним. Гунявий радісно-здивовано підхоплює:
— Колосально, феноменально-нахабний! Ви не можете собі навіть уявити розмірів цього нахабства! З найбільшим ученим-астрономом буде провадити диспут, прочитавши популярну брошурку з астрономії, а, може, і не прочитавши.
Леся ще обережніше знову вставляє:
— Мені він здається, крім того, трошки... егоїстичним. Гунявий вибачливо прикушує усміх.
— Ви його ображаєте, Ольго Іванівно, цим "трошки". Кращого зразка егоїзму я не бачив за все своє життя. Я знав багатьох злочинців (я ж колись адвокатом був!). Вони — цуценята перед ним щодо жорстокосте, тупости й відсутносте будь-якого уявлення про чуже страждання. Він здатний на будь-яке люте злочинство за невеличкий гонорар. Аби тільки, розуміється, безпечне для нього.
Леся в непорозумінні перестає мішати ложечкою в чашці.
— Ви — серйозно? Гунявий посміхається.
— Абсолютно.
— І ви вважаєте, що він — знаменита людина?
— Так. Вважаю.
— Хіба мало таких?
— Дуже мало.
Гунявий чудно, якось м'яко й радісно дивиться на Лесю добрими очима, і горбики в нього так мило морщаться, наче він розповідає про якусь ніжну, зворушливу ідилію, що з ним трапилася сьогодні.
— Ви жартуєте? Правда?
— Ані трішки. Тільки я не сказав іще однієї його риси: що б він не зробив (а зробив він немало великої й малої капосте на своєму віку!), він ні за один свій акт не почуває ні каяття, ні сорому, ні досади, нічого. Так, бувають і в нього невдачі та прикрості. Але щоб помилки, або злі вчинки? Боже борони! Все, що він робив, робить і робитиме, непомильне й найкраще. І не те, що він з амбіції так каже, абсолютно ні! І навіть не самохвальство це. А дійсно він так щиро думає. Правда, правда! Ну, хіба таких людей багато? Дурнів, мерзотників, злочинців можете знайти скільки хочете. Але кожний з них неодмінно з якимсь ґанджем, а надто з отим ґанджем мук сумління. Вульгарний народ, шабльонний. А це — виняток, справжня надзвичайність. І в той же час абсолютна мізерність, кри-хітність і нікчемність з усякого погляду. Крім ось цієї суто-божеської риси.
Леся потуплює очі й починає швидко мішати в чашці ложечкою, щоб цим себе втримати від запитання:
"Так що ж за стосунки, в такому разі, між вами?!"
Гунявий випиває рештку лікеру й киває гарсонові, показуючи головою на порожню чарку.
Леся зиркає на нього й уже виразно помічає, що й сьогодні очі в нього більш добрі, ніж здивовані. Значить, і сьогодні він п'яний? Так тому він такий сміливий і балакучий!
— Ну, та Бог з ним, з цим феноменом! Вибачте, будь ласка, Ольго Іванівно, що я вас такою розмовою частую. Я страшно радий, ви знаєте, страшно радий, що туман загнав вас у це кафе. Готов вірити в містичні сили. Так рідко доводиться без допомоги містичних сил зустрічатися наодинці з гарною людиною. А надто...
Гунявий зупиняється, немов вагаючися, казати чи ні. І, наважившися, тихо й схвильовано додає:
— ... а надто, коли хочеться поділитися якоюсь своєю радістю.
І вже зовсім сміливо, тихо й сяйно дивиться їй в очі, виразно ждучи, що вона запитає про цю радість.
У Лесі, невідомо чого саме, сильно починає битися серце. Але вона радісно-співчутливо розгортає фіолетові очі й весело скрикує:
— Правда?! Як це рідко й приємно бачити людей, що хочуть поділитися радістю. Це сьогодні сталося? (Невже знайшов свого компаньйона й хоче про це говорити? Збожеволів?).
Гунявий проводить рукою по лиці й зупиняє її на очах, неначе його сліпить щось. Потім помалу здіймає руку й знову чудним, повним вогкого, м'якого хвилювання на момент скидує очима на неї. (Дійсно, радість. Вона переливається через очі в нього!).
— Ні, не сьогодні це сталося...
(Аж голос потьмянів, захрип від хвилювання, — прокашлятися мусить).
— ... Вона вже давно в мене. Тільки сьогодні... якийсь такий день. Туман цей — чи що? Чи такий затишний куточок тут? Дивіться, вже темно надворі.
Ґарсон ставить чарку з лікером перед Гунявим. Гунявий зараз же випиває з неї половину й швидко обтирає губи та вуса хусткою. І раптом злякано затримує хустку біля кишені.
— Алеж ви поспішаєте кудись?
Леся живо й заспокійливо крутить головою.
— Ні, ні! Абсолютно нікуди. Тут, у цьому кафе, справді, так затишно та тихо, як рідко буває в паризьких каварнях. І куточок, дійсно, такий милий. Я з охотою не вилізатиму з нього якомога довше в той туман та вогкість. Так що можете ні трішки не турбуватися, що затримуєте мене.
— Ну, спасибі. Я надзвичайно, страшенно радий.
І Гунявий знову прикладає долоню до очей. І знову зараз же здіймає її.
— Власне, нічого такого особливого в моїй радості немає. І вам, може, навіть смішно та ніяково стане. Просто я хочу... мені хочеться сказати вам, як хорошій людині, що...
Гунявий потуплює очі, і голос чи від притишености чи від хвилювання стає зовсім гунявий, як у деяких, бувало, старців на Україні.