— Я була за Парижем. Чудесно там! Весна йде, пане Свистун!
Але пан Свистун зовсім не у весняному настрої. Ну, дуже добре, що Ольга Іванівна вже пообідала, він зараз розповість їй цікаву історію. Щось просто неймовірне, незрозуміле, надзвичайне!
Леся трошки приглушує свою весняну веселість.
— В чому річ?
— Річ у тому, що пан Кавуненко зараз виїжджає з пансіону. Заявив хазяйці, що платить їй за тиждень наперед, але в цю мить уже складає свої речі й негайно виїжджає. Навіть до обіду не зійшов.
— Чому так?
Свистун розгублено знизує плечима.
— А хто його зна! Невідомо. Правда, я догадуюся: він посварився з панною Кузнецовою. Ну, та добре. Але чим же я винний? Що ж це справді таке? Дав мені сто франків та й усе. А в мене рахунок за пансіон біля чотирьох сот франків!
Леся обережно вставляє:
— Пан Кавуненко повинен був заплатити?
— Ну, розуміється! Він знав, що в мене нема своїх грошей, коли кликав мене з Берліну до Парижу. Я в Берліні міг жити добре й навіть шикарно. Мені, каже, тепер більше непотрібні вериги. Які вериги? До чого тут якісь вериги?
— Так він сказав? Напевно?
— Оцими самими словами. І ніякого пояснення. Значить, я немов би вериги йому був, чи як? Я буду протестувати! Це — нахабство й підлота. Або... побалакайте ви з ним, Ольго Іванівно, може, він вас посоромиться. Він вас дуже-дуже шанує. Я попрохав би панну Кузнецову, так він через неї саме й виїжджає.
— А куди саме?
— А я знаю? Нікому не каже нової адреси. Навмисне, розуміється. Може, зовсім із Парижу. Ідіот якийсь! Взагалі, я його ніколи таким не бачив, як сьогодні. Брутальний, нахабний бандит та й годі!
Дійсно, коли судити по обличчі бідного чоловіка, му-сіло статися, справді, щось неймовірне: ні тіні колишньої самовпевнености, комічної вищости й "проходження крізь людей, як крізь туман". Прищики й носик жалюгідно почервоніли, очиці часто кліпають жовтенькими віями.
— Добре, я побалакаю з паном Кавуненком, хоч не маю, розуміється, ніякої надії, що моя балачка змінить його рішення. Він, видно, має свої підстави для цього.
Свистун гаряче змахує обома ручками.
— Та ніяких! Учора ввечері він був такий як раз-у-раз. Нічого не могло статися за ніч, ніяких підстав. Посварився з панною Кузнецовою, от і вся підстава.
— Вона відхилила його залицяння, чи що? Свистун озирається на сальон і притишує голос.
— Я напевне не знаю. Панна Кузнецова теж дуже збентежена. Вони прийшли звідкись разом, дуже обоє схвильовані. Про щось гаряче балакали.
— Ну, добре. Ви почекайте тут. Я попробую поговорити. Це все виясниться.
І Леся, знову накинувши на обличчя й на всю постать весняну веселість та бадьорість, легко збігає сходами на свій поверх.
Але посеред коридору зупиняється, хапається за серце й якусь мить стоїть непорушно. Потім ще енергійніше та жвавіше підходить до дверей Гунявого й весело стукає:
— Пане Кавуненку! Можна вас бачити на хвилинку?
До дверей, не кваплячися, підходять легкі, чоловічі кроки. Клацає ключ, і двері розчиняються.
Дійсно, яке зовсім-зовсім інше лице: очі не здивовані та неначе й некруглі. Навіть пухкости лиця немов би не стало. Жорсткість, сухість.
Стоїть на порозі, не маючи, видно, наміру запросити до кімнати.
— Чим маю служити?
Леся вдає, що не помічає ніякої зміни в ньому, навіть оцього майже ворожого тону.
— Ах, як гарно, що захопила вас дома! Мені треба побалакати з вами.
Гунявий чудно примружує очі й рівним сухим голосом каже:
— Вибачте, добродійко, я складаю свої речі й дуже поспішаю.
— Ви складаєте речі? Виїжджаєте, чи що?
— Так, я виїжджаю.
— Оце несподівано! А я вам привезла одну цікаву річ. Якщо не маєте нічого проти, прошу до мене, я вам покажу її.
І вона так весело, лукаво й обіцяйно дивиться на нього, злегка схиливши голову на плече, що Гунявий похнюплюється й бурмотить:
— На жаль, я зайнятий. Вибачте, не можу.
— Алеж на хвилинку, пане Кавуненку! Бог з вами! Річ торкається того добродія, що ви його сьогодні хотіли бачити.
Гунявий гостро зиркає на неї, якийсь час вагається й виходить із своєї кімнати. Ключ із дверей виймає й замикає двері ззовні.
Леся входить до себе, весело скидає капелюх, зачиняє вікно, поправляє зачіску перед дзеркалом. В хаті солодко та ніжно пахне мімозою, свіжим повітрям, чистотою.
Гунявий, якось жорстко вбравши всередину губи, непорушно, терпляче стоїть біля стіни й чекає. Очі спущені додолу.
— Та що таке з вами, пане Кавуненку? Я вас не впізнаю. Чого ви такі?
— Вибачте, але я хотів би подивитися на ту річ...
— Зараз.
Леся помалу виймає з торбинки папірець, розгортає й підносить до лиця Гунявому.
— Читайте. Дозвіл панові Кавуненкові мати побачення з заарештованим паном Мазуном.
Гунявий неймовірно бігає очима по папірці, повертається до початку, знову читає, дивиться на печатки, підпис, дату. І вражено, з іскрами радости в знову покруглілих очах дивиться на Лесю.
— Яким чином?
Леся весело складає папірець.
— Дуже простим. Я маю одного доброго знайомого, депутата-француза. Я й звернулася саме до нього. Розповіла, що знала, про вас та про пана Мазуна і попрохала його зробити мені послугу виробити вам цей дозвіл. Це було нелегко, ви самі розумієте, до слідства й так далі. Але пощастило таки добути. Ви можете сьогодні якої хочете години бачити Мазуна. Правда ж, цікава річ?
Гунявий знову, як колись у каварні, затуляє обома руками лице й стоїть так. Леся тихо відходить набік, немов кладучи торбинку на стіл. Нарешті, Гунявий помалу відсуває руки з лиця й вогкими, знову, як попередньо, винувато-приниженими очима дивиться на Лесю.
— Я вас так брутально образив сьогодні...
— Мене? Коли? Ах, тим, що ви були схвильовані нашою невдачею? Ну, що за дурниці! Я була в такому самому стані. Це так природно, що я й не помітила нічого. Ну, так коли хочете їхати до тюрми? Тільки я вас попереджаю про одну неприємну для вас обставину. Річ у тому, що цей дозвіл видано на мою особисту відповідальність, — (вас же ніхто не знає). Я поручилася за вас і зобов'язалася поїхати разом з вами до тюрми. Не бійтеся, я не буду під час вашого побачення з паном Мазуном. Так що вам доведеться ще трошки потерпіти моє товариство з вами.