— Та більше того: я зустрічала вас у пансіоні, підготувала вам кімнату, помічала кожний ваш крок, підслухувала й підглядала за вами вдень і вночі.
Нестеренко вже й на слова її витріщується.
— Ви?
— Я. Свята та чиста. Правда?
— Ви містифікуєте мене?
— Ані трішки. І не я сама, а нас була ціла компанія: мій полюбовник, один банкір і адвокат. Наші детективи за вами ходили ввесь час. Я мала закохати вас у себе, стати вашою коханкою й випитати у вас всі ваші секрети й викрасти документи, що були зашиті в вас на грудях. Що, кримінальний роман? Га? А перед тим я не раз виробляла подібні справи з іншими клієнтами. І я зовсім не дочка професора, не чиста та невинна вдовиця, не студентка Академії мистецтва, а простісінька собі... ну, коли хочете, проститутка. Була колись... так собі, дочкою вчителя гімназії, мала чоловіка та... Ну, та що там! Сентименти в кожного якісь були. Факт той, що тепер я трошки вас обдурила. Правда, і ви нас теж підвели гарненько: ми ловили чекіста з документами про мільйони чи навіть мільярди, а спіймали якогось актора. Мала кохати чекіста, а вийшло... квач міт соус, як кажуть німці.
Нестеренко слухає всім тілом, усім страшним лицем своїм, а надто очима, округленими, роздертими непорозумінням, страхом, болем. І що виразніше цей страх та біль, то дзвінкіший стає голос Лесі, недбаліші стають рухи, більше веселого цинізму в тоні, глуму, загонистости.
— Ну, нічого собі святенька? Га? Отож то воно й є, пане Нестеренку, треба обережніше вибирати собі святих.
Нестеренко не зводить заціпенілих, загіпнотизованих очей з Лесі. Що це: кошмар, страшна комедія, містифікація? Для чого?
А Леся заклопотано закладає руку назад і поправляє роздерту Квіткою сукню.
— От бісова собака: пошматувала сукню. Півтори тисячі заплатила.
Раптом Нестеренко тихо, хрипко каже:
— Це все неправда, Ольго Іванівно... Ольга Іванівна весело дивується:
— Що неправда? Що дала півтори тисячі за сукню?
— Вся ця історія з Гунявим, золотом, все, що ви кажете про себе, все це, вибачте, так... артистично вигадано, так...
Леся заливчасто регочеться.
— Що аж не віриться? Кримінальний роман, правда? Еге, голубчику, ви гадаєте, що тільки ви вмієте кримінальні романи про себе розповідати? Ого! А що не артистично, так що ж зробиш. Але ролю свою святої та чистої я все ж таки нічогенько провела? Га? Ви, як артист, повинні оцінити.
Нестеренко все ж таки не відриває очей з блідо-матового обличчя з отими дитячими, невинними устами, що так цинічно посміхаються, з оцими очима Мадонни, що так загонисто, глузливо мружаться. Де ж справжня? Чи та, що була ввесь час до цього страшного моменту, чи та, що все зідравши з себе, як Грим, стоїть оце перед ним?
— Що, пане Нестеренку, дійсність трошки відмінна від уяви? Але ви тепер, принаймні, бачите вже, який ви були смішний з вашим самоприниженням передо мною? Га? Бачу, я трошки ошелешила вас. Ну, та це хутко мине. Зате з легким серцем поїдете собі на Україну. Отже, лягайте собі як слід та заспокойтеся. Потім поїжте гарненько. А мені вже вибачте, не допомагатиму вам, бо мушу вже йти додому. Та виспіться добренько. А завтра посмієтеся, пригадавши всю цю комічну історію з золотом, чекістом і... святими та чистими жінками. Ну, прощавайте!
Вона весело, розмашисто простягає йому руку, посміхаючися променистими очима.
Але Нестеренко руки її не бере і все так само мовчки, невідривно, болюче обшукує її лице. Господи, де ж вона, та? Ця ж інша, цілком інша жінка! Де поділася любовна м'якість, ота прозора чистота, ніжна лукавість, ясна бадьорість? Ця ж — дійсно, проститутка. Ввесь тон, все лице, всі рухи жінки, яка знає, що вона — "непорядна" й яка цинічно глузує з цього.
Невже це — гра? Чи все то була тільки гра? Що ж правда, в такому разі?
— Бідненький! Що так пильно дивитеся? Не впізнаєте? Ну, бувайте, мушу бігти.
І вона ще ближче підступає, простягнувши вдруге руку.
Нестеренко, одначе, і тепер руки не бере. Неначе молячися до неї, вище підвівши очі, він заржавілим голосом рипить до неї:
— Скажіть: що тут правда?
Ольга Іванівна весело знизує плечима й зідхає:
— Не знаю, пане Нестеренку! Та чи й є вона взагалі, ця правда? Мами, тати, попи та "моральні" люди навчили нас ділити життя на дві половини: на правду й неправду. А життя собі, здається, є життям, і правда в ньому любенько вживається з неправдою. І сьогодні правда стає неправдою. А завтра неправда — правдою. Очевидячки, як коли, для кого, в яких обставинах. А що правда у вас? От вам здається, що ви — такий, що на вас кожний плювати повинен. А мені здається, що вам, теперішньому, вклонятися треба. Абож мені здається, що я — нічого собі жіночка й що мене обожнювати треба. А ви думаєте про те, як ви могли так помилитися й не розібратися, що я таке в дійсності. От і розбери!
Леся повчально хитає головою, потім швиденько йде на другий кінець ательє, одягає там манто, капелюх, бере свою торбинку, рукавички. Все робить з веселою заклопотаністю та швидкістю (Тільки чогось усе вискакує їй із рук.).
Нестеренко вже лежить горілиць з заплющеними очима й знову нагадує витягнутий з води чи з петлі труп. Коли Леся підходить, він не рухається.
— Пане Нестеренку!
Ледве помітний здриг синьо-бурих повік на опуклих баньках. Ніс — моторошно-сірий, задубілий. Леся тривожно придивляється: на чолі вогкість, все лице — припорошене сірим попелом млости.
— Вам погано, пане Нестеренку? Ви чуєте мене? Вам гірше?
Нестеренко не рухається. Леся хапливо кидає торбинку й рукавички на фотель і нахиляється до Нестеренка.
— Голубчику, вам недобре?
Вона ніжно кладе руку йому на чоло. Воно — холоднувате, липке, але живе.
— Пане Нестеренку, погано вам?
Вона обережно здіймає руку з чола, щоб не турбувати його, але з-під вусів ледве чутно шелестить шепіт:
— Не забирайте руки... Так легше.
Леся зараз же знову кладе руку на чоло й ніжно-ніжно погладжує його.
Нестеренко із зусиллям розплющує очі й знову тим самим вишукливим поглядом впивається в неї. І погляд ніби здригається: Господи, зовсім же знову інше тепер лице, ніж тількищо було, це ж та, знову та!
Але Леся любовно й обережно кінчиком мізинців накриває повіки.