— Встигну. Я не тому прийшла, Мику...
— Ну, звичайно, звичайно. Так ти бери. Твоя друга валізка там, за шафою. Тільки ти візьми мою, моя — краща й більша. І взагалі... Ну, а я піду тим часом. У мене тут якраз побачення з одним чоловічком...
Він швидко відвертається й хапливо вдягає свій ковер-котик. Зідравши жменею капелюх з кілка, він підходить до Лесі й простягає їй руку.
— Ну, прощай, Лесю. Коли щось бувало в нашому житті не... не той... не згадуй його. А може, було щось і добре...
Леся змахує обома руками, обіймає його за плечі й притуляється головою до його грудей.
— Мику, Мику, як би ти знав, як мені боляче!
— Ну, ну, дурниці. Нічого. Що там! Це для тебе дуже добре. Ну, складай, складай речі... Я мушу поспішати...
Він здіймає її руки із своїх плеч, потискує їх і прудко йде до дверей.
— Мику! Алеж ми ще будемо бачитися?
— Ну, звичайно, звичайно!
І, не озирнувшися, хапливо виходить із кімнати.
Леся стоїть на одному місці з повислими руками, а сльози немов самі собою одна за одною викочуються крізь вії з широко розкритих очей і мокрими стежечками стікають по лиці.
Через півгодини вона з валізкою біля ніг сидить в авті. Але раптом згадує, що треба потелефонувати консьєржці, щоб неодмінно стерилізованого молока купила на завтра до кави. Вона зупиняє автомобіль і забігає в маленьке бістро, з якого вона з Миком часто телефонувала. Кивнувши головою хазяїнові, вона швидко проходить залею у коридорчик із закапелком для телефона.
Але двері до закапелку причинені, і крізь вузьку щілину видно електричне світло на стінах та чиюсь людську постать, — зайнято. Леся з досадою хоче відійти, але в цей момент крізь щілину бачить, як постать раптом хитається наперед, чується сильний гуп об стіну, неначе вдарено з усієї сили головою, і за цим вибух чоловічого, болючого ридання.
Леся вся мертвіє й уже знає, хто там усередині. їй видно спертий на поличку, де лежить телефонна книжка, лікоть Мика і за вухом випнутий великий палець його, що підскоками здригається та ритмічно хитається за риданням.
Леся, боляче закусивши губу, задом відсувається до дверей до залі й нишком вислизує.
Не потелефонувавши консьєржці, вона приїжджає додому, лягає нероздягнена на ліжко й лежить довго-довго в пітьмі з широко розплющеними гарячими очима.
* * *
Хазяйка пансіону, прислуга та деякі із старих пансіонерів у хвилюванні: в сальоні сидить пан Кавуненко. Він хоче в якійсь справі балакати з паном Загайкевичем та панною Кузнецовою. Вигляд у нього надзвичайний: через усю половину обличчя — страшний темнокривавий рубець, усе лице — мертво-бліде, аж синювате, очі запалі, западини — буро-фіолетові.
Але сам цілком інший: нема того понурого, винуватого погляду з-під брів, тієї несміливости та незграбности. Привітний, простий, на схилах носа — гумористичні горбики й смішок у куточках очей. Тільки, видно, ослаб дуже від цієї хвороби, що так знівечила йому вигляд, чи від чого іншого, — ледве на ногах тримається. Одна рука на кінці обмотана чорним і на чорній перев'язці. Жозефіна, розповідаючи Лесі, аж за щоки хапається від здивування, жалю й остраху. А Леся, хвилюючися, швидко-швидко замотує вузол волосся на потилиці.
Дійсно, в сальоні сидить пан Кавуненко в пальті й з капелюхом на коліні. За дверима чути голоси. Кавуненко підводиться і, тримаючи капелюх у правій руці, чекає.
До сальону входять панна Кузнецова та Свистун. Соня вся сіро-біла від пудри, тільки уста — крикливо-оранжеві. Очі її — стомлені, мляві, в синіх зів'ялих повіках. Одначе, вона привітно посміхається й з лінивою цікавістю розглядає Нестеренка, простягаючи йому руку.
— Давненько вас не бачила, пане Кавуненку. Ви хотіли зо мною про щось балакати?
Нестеренко мовчки, згідливо вклоняється їй, кладе капелюх на стілець і тоді бере її руку. Соня зиркає на чорну перев'язку.
Свистун, одягнений у нове пальто, з капелюхом на потилиці, насмішкувато оглядає Нестеренка з голови до ніг і покручує новеньким ціпочком з держальцем із слонової кістки. Він не вітається, а тільки підкреслено з викликом оглядає пана Кавуненка. Прищики його, видно, замазані чимсь білим. Узагалі, ввесь вигляд його — реставрований, підновлений.
Нестеренко, привітавшися з Сонею, повертається з тим самим привітним виразом до Свистуна. Але, пильно глянувши на нього, збирає гумористичні зморшки біля носа й мовчки повертається знову до Соні.
Свистун робить граціозний рух ціпочком, тримаючи його між двох пальців і промовляє кудись у стелю:
— Я бачу, що моя присутність тут декому ніби шпичечка в око.
Соня мляво глипає на Свистуна й переводить погляд на Нестеренка, чекаючи, що він на це відповість. Але Нестеренко, обдивляючися чудними очима Соню, питає в неї:
— А пан Загайкевич зійде? Соня дивується:
— Загайкевич? А я звідки можу знати? На віщо він вам?
— Я хочу говорити з ним і з вами.
І понівечене, страшне лице пана Кавуненка лукаво морщиться біля носа, а плями — моторошно-серйозні.
— З ним і зо мною? А що ж у мене спільного з паном Загайкевичем?
Але пан Кавуненко не встигає відповісти: ззаду овечий голос голосно й насмішкувато втручається:
— Панові Кавуненкові, розуміється, зо мною поговорити нема бажання. Для цього йому треба позичити очей у своєї Квітки.
Нестеренко помалу повертається до чоловічка з ціпочком між двох пальців.
— Так, так, пане Кавуненку. Ви здивовані? Може, вас дивує мій вигляд? Як бачите, жив, здоров і почуваю себе не так погано, як тоді, коли дні й ночі віддавав неврастенікам та утримував їх від божевілля. Та коли сам трохи не заразився їхнім українським самостійницьким безглуздям. Але дякую їм: принаймні, можу тепер розповісти Европі, що то за "діячі"!
Нестеренко з непорозумінням і смішком в очах повертається до Соні.
— Ви щонебудь розумієте? Соня не встигає відповісти:
— О, пане Кавуненку, ви добре розумієте, нема чого! А хутко зрозумієте ще краще. Я вже, будьте певні, постараюся!
Нестеренко з тим самим смішком знову повертається до нього.
— Знаєте що, голубе: вийдіть звідси й не перешкоджайте.
— Сальон — для всіх пансіонерів!
— Може, і так. Але тепер ви вийдіть. Нам треба поговорити в справі.
— В мене теж є тут справа!