Гунявий знову пробує щось сказати, але Соня міцно струшує його за барки й не дає вставити слова.
— Чекайте, чекайте, не кажіть нічого. Коли ж ви вчинили щось проти ваших товаришів, ну, проти тих, з якими ви жили, працювали, кого шануєте, то моя порада: доводьте до кінця, тобто прийдіть до них і виявіть себе перед ними так, як ви це виявляєте. І я вам кажу, все буде добре. Раджу вам.
Гунявий (мимоволі, видно) гірко посміхається.
— Так, так голубчику! А щодо мене, то я готова допомогти вам усією душею.
Гунявий помалу, з тим самим усміхом крутить головою.
— Не допоможете ви мені.
— Хто знає!
— Ніхто мені допомогти не може. І годі, Наталю Петрівно. Спасибі вам велике, добра ви дуже. Але... не гідний я ні жалю, ні співчуття, ні одного з тих ваших гарних слів. Серйозно й щиро, Наталю Петрівно. Ну, вибачте ще раз, і ходімте...
Він ніжно, але рішуче стягає її руки із своїх барок і повертається до дверей, даючи дорогу Соні. Вона якийсь момент стоїть на місці, потім глибоко зідхає й каже:
— Ну, нічого. Я все ж таки певна, що все буде добре. І ваш цей стан — теж дуже добре. І побачите, колись ми ще інакше будемо про це балакати. Ну, ну, годі! Ходімте!
Соня міцно, з дружньою ласкою потискує його руку вище ліктя й прямує до дверей.
На вулиці Гунявий садовить Соню в автомобіль і дає адресу шоферові.
— А ви самі не їдете додому?
— Ні. Я не можу спати. Я хочу трохи походити. Гунявий шанобливо цілує руку Соні, зачиняє дверці й
відходить набік. Авто шарпається й просувається повз Гунявого, тягнучи в собі бліду пляму обличчя Соні, прилиплого до віконечка.
* * *
А вранці тепер у кафе дю Пантеон — зовсім уже порожнеча. Незатишно, самотньо. На всю велику передню залю — тільки Загайкевич з Сонею та дві підстаркуваті проститутки в другому кутку.
Загайкевич, хмуро водячи очима по порожніх столиках кафе, уважно слухає Соню й час від часу пильно зиркає на неї. На диво, вона сьогодні не млява, не порожня, хоч, видно, кокаїну не приймала. В лиці, в голосі, в рухах навіть якась незвична м'якість, теплість, тихість. Та й оповідання її не зовсім звичайне.
— Одне слово, товаришу, моє враження, навіть, коли хочете, тверде переконання, що Гунявий до нас повернеться. І повернеться тепер справжнім товаришем. Через те я дозволяю собі заявити от що...
Соня на момент зупиняється, уважно проводить пучкою по вінцю склянки й тихо, але твердо каже далі:
— Я можу брати участь у справі Гунявого тільки з умовою, що ми його не будемо карати. Навіть, коли б він не прийшов сам до нас, коли б обставини примусили нас схопити його, ми не повинні карати його. Звичайно, це не ультиматум з мого боку і навіть не умова, а... а, так би мовити, заява, що я можу бути в цьому випадку корисною тільки тоді, як знатиму, що моя участь не завдасть зла йому.
Загайкевич знову пильно зиркає на Соню й одводить очі вбік.
— А ви певні, що це каяття стосується його вчинку супроти нас, а не... не чого іншого?
— Не щодо розстрілів білогвардійщини? Не думаю. Загайкевич задумливо дивиться в вікно. І не повертаючися до Соні, немов про себе вголос думає:
— А як це стосується його діяльности, як співробітника ЧеКа? Це ж цілковита зрада і ворожість до нас. Не кажу вже про те, що ця людина ідейно не розуміла й не відчувала своєї колишньої діяльности. Значить, він був простим своєкорисним убивцею. Тоді я вашої заяви, товаришко, ніяк не розумію.
Соня рвучко підводить голову.
— Він не міг бути простим убивцею! Це — неможливе.
— А звідки ви знаєте? А міг же він обікрасти нас і втекти.
Соня не може нічого відповісти й похмуро стягає брови на очі.
— Ні, товаришко, заяву свою вам треба взяти назад. Психологічно я вас певною мірою розумію. Але...
Соня злегка кривиться.
— Е, до чого тут психологія! Думаєте, закохана?
Вона не то сумно, не то зневажливо махає рукою й зідхає.
— Враження в мене таке, що тут щось не так. Що він має на собі документи, що зробив це злочинство, це сумніву не підлягає. Що страшенно береже їх, це теж факт. Але хіба неможливе те, що він кається й хоче повернути все, як тільки знайде свого спільника? Може, не рішився ще, але на шляху до того... Ну, добре. Тоді я міняю заяву: коли він виявить каяття, зробить щире признання чи сам прийде, або як не встигне, і ми примусимо його, щоб не карати його.
Загайкевич знову дивиться у вікно й знову помалу, немов про себе, відповідає:
— Рішати це питання не я ж буду. Наша справа — переправити його до Москви або Києва. Як там вирішать, так і буде. Ви ж самі це знаєте.
— Так. Але коли ви приймете мою заяву, ви зробите все, щоб моя заява не була... даремна.
Загайкевич мовчить, потім простягає руку Соні й дивиться їй просто в лице.
— Добре. Я заяву вашу приймаю. Але як же ви тепер гадаєте провадити з ним справу?
Соня вся м'яко освітлюється від згоди і спокійно-упевнено посміхається.
— Тепер я ще більше знайду змоги. Ручаюся, що хутко приведу його до вас з документами та з усім.
— Гм! Дуже радий буду.
— Тепер мені можна йти?
— Будь ласка.
І Загайкевич на цей раз із щирою шанобливістю встає й цілує Соні на прощання руку. І коли вона виходить, йому чогось здається порожнє кафе затишним, і пристаркуваті проститутки в кутку симпатичні та приємні.
Оґюст Ґреньє, депутат парляменту, поставивши обидві босі ноги в умивальну миску з гарячою водою, готується до завтрашнього виступу в палаті. Миску з гарячою водою він уживає тільки в особливих випадках, коли треба відтягти прилив крови від голови. Він — людина повнокровна, і напружена розумова праця викликає надмірний прилив крови до мозку.
Проте, промова посувається дуже мляво. І мозок працює жваво, і голова не важка, а результатів ніяких, неначе пущена всім ходом молотарка без снопів. Є як, та нема чого сказати. Що можна сказати людині, яка стратила силу крови? Франція, колишня пишна, грайлива, весела красуня, стала малокровною, хворовитою жінкою. Вампир війни висмоктав із неї кров і здоров'я. Стан фінансів — це тільки покажчик температури. Курс доляра — термометр. Підіймається температура, підіймається доляр. Трошки краще їй, температура спадає. І ніякі лікарі, скільки б їх не міняти, нічого не вдіють, поки хвора не наживе крови.