Під вечір усе було готове. По обох боках воріт поставлено два горлачі, налаштовані дрібними кулями. Порозсилали роз'їзди в сторону, з котрої можна було сподіватися напасті. Але перейшло за північ, роз'їзд вернувся й нічого нового не приніс.
Отаман заїзду Крушвіцького був хитрун. Він не пішов простою дорогою з чола, звідкіля могли його сподіватися, а об'їхав село великим колесом і підступив під огорожу. Але зрадили напасників собаки страшним гавкотом. Оборонці почули, як підрізаний частокіл почав тріщати. Туди кинувся з частиною двірських людей молодий Пшилуцький. Напасників привітали мушкетним вогнем, а далі почали їх колоти списами й рубати шаблями. Вони не вступалися. Частина їх, бачачи, що оборонці лише з цього боку бороняться, обійшли довкруги й почали виважувати ворота. Та тут пильнував старий: б лис один-другий льонт — настав страшенний згук, і з двох горлачів посипалися дрібні кулі, кладучи трупом кілька напасників. Заки вони встигли опам'ятатися, вже обидва горлачі були налаштовані й знову сипнули на них кулями. Так повторилося кілька разів. А тепер для напасників склалося знову щось несподіване. Почувся рух та стукітня від села: то йшли підданці на оборону свого пана. Йшли й бігли з чим попало — хто з ціпом, хто з косою, хто таки з дрючком чи з сокирою.
Напасники попали в два вогні: від двору рубали їх двірські люди під проводом молодого Пшилуцького, а ззаду натискали селяни.
Проводир заїзду був при воротях. Кричав, заохочував, проклинав. Наїзники пхалися, мов нетлі до світла. Нарешті ворота не видержали й упали. Маса озброєного люду всипалася на подвір'я. Здавалося, що тепер із подвір'я ніхто їх не випре. Та ось з-поза стайні виїхав на коні в панцирі й шоломі молодий гусарин на чолі озброєні шляхти, що прибула на поміч.
Дав знак шаблею — й його частина розвинулася в бойову лінію. З окликом: "Бий! Забий!" кинулися на юрбу, що цього не сподівалася. Шляхта рубала, колола завзято, поки не витисла напасників за ворота. По короткім опорі вони пішли врозтіч. Шляхта — за ними. А тих, що перше взялися були валити частокіл, доля не була краща. їх вибили та вирізали селяни впень, нікого не милуючи.
Молодий Пшилуцький лишив тут своїм людям волю кінчати бій. Посадив своїх козаків на коні, які вже ждали осідлані, й пігнав у допомогу Кричев-ському добивати втікачів.
Коли розвиднілося, побоєвище виявляло страшне видовище. Повно крові, трупів, стогони ранених та тих, що вмирали. Нікому не було пощади: з нічними розбишаками не звик ніхто церемонитись.
Кричевський гнав за напасниками аж до границі Вибранівки, й уже тільки звідти вернувся до Будилова.
Шляхта тріумфувала. Пан Пшилуцький казав зарізати два воли, кілька кабанів, викотити кілька бочок горілки, вина, меду.
Серед двірського майдану заблисли вогнища. Скрізь пекли й варили м'ясо. Служба ставила довгі столи з дощок і лавиці. Шляхту запросив господар до хати.
Увесь той час Валєнтова не відходила від недужої. Олена все ще лежала в безтямі. Стріли та вигуки тих, що воювали, доходили сюди, але не робили на недужу вражіння. її бідна душа не виходила зі світу гярячкової уяви...
Гаряча шляхта, підтягнувши собі добре, домагалася від Пшилуцького, щоб не вдоволявся тим, що напасників добре перетріпали, а таки зараз, загаряча, наїхати того доробчука-грабівника й прогнати туди, де перець не росте. Молодь вибрала Станислава Кри-чевського своїм отаманом.
Пшилуцький не хотів нової авантюри й відмовляв шляхту від її плану. Та це нічого не помагало. Чим більше відраджував, тим більше шляхта гарячилася. Говорили один поперед другого, що треба використати хвилину, коли ворог розбитий, не опам'ятався.
Тоді старий Пшилуцький взявся за інший спосіб: щораз виносили з льохів нові бочки меду, поки не повпивалися всі так, що цілу добу спали, де хто приліг.
Але сам він, враз зі сином і Кричевським, були на сторожі, щоб їх часом ворог знову не заскочив. Вони знали, з ким грають. Крушвіцький також добре знав шляхетську вдачу: без доброго почастунку не обійдеться. Але щляхта, проспавши сливе цілу добу, забула, про що говорилося, й почала роз'їжджатися додому.
Між раненими напасниками знайшли й проводиря заїзду. Був це славний на той час авантюрних і розбишака, який наймався з своєю ватагою до заїздів і найбільше дався узнаки на Підкарпатті, в землі Пе-ремиській. На згадку Валеріяна Здень-Кутковського всі трусилися. Куди, бувало, він прийде, там уже й трава не зараз виростала. Пан Крушвіцький, за порадою своїх приятелів спровадив умисне Куткове ого аж десь з-під Сянока.
Та тут авантюрникові не поталанило, й він попав у полон. На допитах признався, що за живу Оленку мав дістати п'ятсот червоних; так само — за вбитого Кричевського, а за живого — 1000. Заплата його кільком помічникам була умовлена окремо. Четвертину вже взяв він наперед, а вся добич із того грабунку мала припасти виключно йому та його підручним.
— З цього видно,— обізвався Пшилуцький,— що вашмосць ішов на грабунок, і за те стріне вашмосць таки зараз, як зловленого на гарячому, заслужена кара. За півгодини, вашмосць, повиснеш!
— Протестую! — кричав Кутковський.— Мене мусите віддати під шляхетський трибунальський суд!
— Вашмосць показав своє шляхетство злочином грабунку. Про те свідчать акти гродські в Перемишлі й Сяноці. Хочеш, вашмосць, ксьондза, то тобі зараз привеземо. Але вибачай — повиснути мусиш. А втім, вашмосць, і так тут шляхетський суд судить — ми всі гербові...
— Повісити шельму! — кричала шляхта, ідо ще залишилася.
— Протестую! — кричав Кутковський.
— Запротестуєш ногами, як на шибениці будеш! Привели ксьондза. Та розбишака не хотів із ним
говорити. На кінці села жив циган-коваль, і йогр зараз прикликали. За злотого й пляшку горілки він радо згодився бути катом. І Кутковський, той пострах далекої околиці, повис на сухій вербі за селом.
Як уже гості пороз'їздилися, Пшилуцький написав до Крушвіцького такого листа:
"Вельможний і вельми мені любий Пане і добрий мій Сусідо! Я все величався приязню Вашої милості, мого сусіда-добродія, тим-то й тепер я звертаюся до Вашої Милості з проханням почути з Ваших ласкавих та зичливих уст кондолєнцію з причини того нещастя, яке мене вчора стрінуло. Ото вночі décimo januaríi напала на мій худопахольський хутір шайка озброєних розбишак татарським способом, вивернула частокіл, виважила ворота; я й не знаю, чи міг би сьогодні цього листа до Вашої милості написати, коли б Боже Провидіння мною, грішним, не було заопікувалося. Я саме справляв для свого сина вродини й запросив трохи братів-шляхти. Ми ще не спали, коли гавкіт собак зрадив розбійників. Шляхта станула нам у пригоді, напасників прогнано. При цій нагоді поранено й зловлено ватажка банди, відомого в Сяноцькій та Перемиській землі розбишаку-заїз-ника Валеріяна 3день-Кутковеького. А що мене найбільше обурило, то та калюмнія, яку той ледащо зважився кинути на Вашу милість,— неначе б то Ваша милість найняв його заїхати мене й ограбувати, і то за 500 червоних. Догадуюся, що він, знаючи нашу сусідську приязнь, хотів таким чином з'єднати собі мною беневолєнцію й помилування. Та він погано обрахувався, бо саме за цей нахабний наклеп я казав його повісити. Бо як же я мав би йому повірити? Чи тому, що ми по-сусідськи живемо? Або тому, що занедужалу в дорозі дитину Вашої милості я приймив під свою вбогу стріху й зайнявся нею, мов рідною дитиною? Вона ще нездужає, тим-то я не можу її відіслати ще Вашій Милості.