Слова його били по козачому сумлінню, мов молотом.
— Не покинемо тебе, батьку! Ми готові тут ураз із тобою голови наші покласти за Україну! Краще смерть, ніж неслава!
* * *
Радивіл стояв із своїм військом за болотом і ставком. Туди вела лише одна гребля. При її кінці стояв спалений млин. Треба було стати паном греблі. Хто б цього доконав — міг числити на перемогу.
Радивіл поставив пильнувати греблі угорських піхотинців. Козаки на греблю пустилися на конях. Угри привітали їх мушкетним вогнем.
Перші ряди повалилися з коней. Та це нічого не помогло. Наступні ряди вдарили тараном на піхоту — й уже не дали їй часу нарихтувати мушкетів. Гребля залишилася в козацьких руках.
Тепер Кричевський наказав свому лівому крилу околити праве вороже крило. Щастя почало схилятися на бік козаків. Радивіл побачив, що не встоїть;
коли козаки встигнуть здушити його ліве крило, то все пропало. Він дав наказ уступати до Річиці й там оборонятися.
Радивіл слав сотні за сотнями чужинних полків, та всі по великих утратах мусили уступати. Наступ тривав до ночі. Відкладено його до другого дня зранку.
Прийшов той ранок. Подобайло не приходив. Йому не дали знати, що Кричевський не буде чекати до ночі, а мусить розпочати бій удень. Військова дисципліна в козацькому війську віджила наново. Тепер ніхто не посмів уже зробити що-небудь без дозволу наказного гетьмана.
Прийшла депутація до Кричевського, чи не можна виходити з обозу, бо справа неминуче пропаща.
Кричевський зустрінув депутацію дуже ввічливо. В його голосі не чути було нотки військового наказу. Говорив ніжно, неначе почував себе винуватим перед громадою за те, що сталося.
Він зараз із початком битви дістав рану в око. Перев'язувати рану не було часу. Перед козацтвом, щоб його не збентежити, він ховався зі своєю раною.
— Не тільки дозволяю, але й наказую користати із темної ночі. Тепер хіба сліпий не бачить, що для нас вороття нема... А ви, коли вийдете із цієї халепи й будете живі, послужите ще Україні. Справа наша не пропала. Наша робота не була даремна. Литовці йшли на Київ, щоб скочити нашому гетьманові на спину. Ми, правда, їх не перемогли, не розбили, та так знесилили, що нема їм із чим іти на Київ. Побачите, що цим разом ми спасли Київ від нападу.
Козаки почали лаштуватися відступати. Забрали все, що забрати далось. Для ранених поробили ноші. На ноші взяли і Кричевського. Він почав від рани гарячкувати.
Вийшли з тих труп'ячих шанців, мов духи. Аж тепер відітхнули свіжим повітрям. В шанцях була задуха, не було чим дихати.
Та не пройшли кілька стаїв, як Кричевський наказав ставати.
— Браття! — сказав він.— Залишіть мене тут, а самі поспішайте, щоб перед досвітком були далеко від цього клятого місця. Мене залишіть. Вже я вам ні на що не здамся. А зупиняти вас у поході не хочу. І Україні з мене вже користі не буде. Я хіба вам настільки здамся, що Радивіл на мені зжене оскому — не буде за вами погоні посилати. Бувайте мені здорові, браття мої милі, спасибі, що ввесь час мене слухали. Поклоніться від мене неньці-Україні, золотоверхому Києву* і мене лихим словом не згадуйте...
Кричевському стали в очах сльози. Сплакнули козаки, почали тиснутися до нього, цілувати його руки та ноги.
— Поспішайте, хлопці, щоб не було пізно! — казав він далі.
— І мене залишіть із моїм дорогим гетьманом! — виступив молодий білоруський шляхтич Шапка Хо-тонський, що йому гарматна куля відірвала ногу.— Я теж вам ні на що не здамся...
Козаки рушили. Серед пустиря залишилося двоє ношів...
Від козацької юрби іще почулись старовинні прощальні слова: "Нехай твоя голова, гетьмане, стане за наші голови!"
* * *
Литовці лаштувалися другого дня вранці до нового наступу.
Як тільки на світ почало благословитися, з литовського обозу виїхав ротмістер Смольський.
— Може, це знову якась нова штука того грача Кричевського?— подумав.
Прикликав із обозу кількох людей і післав до шанця. Вони приблизилися обережно, перелізли вал. Та тут не було нікого й нічого. Козаки пропали.
Цей останній маневр видався і Радивілові підозрілим. Він порозсилав стежі на всі сторони. Нічого. В лісі знайшли не більше, як сотню ранених козаків та коней.
Та знайшли Кричевського. Під'їхав звичайний віз. Туди вкинули Кричевського і його молодого приятеля Шапку й серед глуму та насмішок повезли до Радивіла.
Шапка живий не доїхав.
Радивіл прийняв Кричевського дуже ввічливо. Вшанував його лицарськість. Прикликав обозних цилю-риків і наказав їм коло нього заходитися.
Радивіл сподівався багато дечого від Кричевського довідатися. Як-не-як — приятель, дорадник і права рука Хмельницького! Знає всі його задуми і плани. Почав його розпитувати.
Кричевський лежав, заплющивши очі, й не відповідав ні слова, наче б не до нього говорили.
В литовському війську було багато знайомих і приятелів Кричевського. Це ж колишній панцирний товариш, любимець гетьмана Станіслава Конєцполь-ського. Поприходили до нього.
— Що тобі, пане Станиславе, в голову прийшло зраджувати Польщу, лучитися з бунтарями проти короля? Чи тебе хто причарував?
— Так. У мені душа пробудилася, пригадала мені, що мій рід — руський. А причарувала мене ідея визволу України, матері моєї...
— А ідея Польщі з її золотою шляхетською воль-ністю хіба тобі не люба?
Кричевський відповів із погордою в голосі:
— Я боровся для ідеї, що для мене свята,— ви ж боретеся для гонорів, нагороди й наживи. Знаю я вас добре.
Він відвернувся і не сказав більше ні слова. Після того впав у непам'ять. Його мучили гарячкові примари. Вимовляв якісь незрозумілі нікому слова. Ци-люрики не помогли нічого. Вони говорили:
— Не рана його вбиває, а грижа, що тілько війська втратив — і не зробив того, по що сюди прийшов.
Всі бачили, що його кінець близький.
— Може б, тобі панотця? — спитали його, коли здавалося, що трішки прийшов до пам'яті.
— Мені сорок панотців мало, щоб розгрішили мене від того злочину, який я тут поповнив. Я загирив тридцять тисяч війська...
— То, може, ксьондза тобі?
— Краще мені відро води дайте, бо гарячка мене палить. Тридцять тисяч війська... Хто ж тепер буде Україну боронити?
Скривився, хотів заплакати, та видав лише із себе якийсь нелюдський голос.