– Де мій ножик?
– Я снідаю!
– А хай йому всячина – посадив на супліку кляксу!
– Тихше, панове!
Всі ці вигуки пролунали саме в ту мить, коли відвідувач у старій шинелі зачинив за собою двері з смиренною нерішучістю, властивою людям, яких не милує доля.
– Незнайомий спробував усміхнутися, але на незворушних фізіономіях писарів не побачив ані проблиску привітності, – і обличчя його знову застигло. Він, безперечно, знав людей, бо насамперед, і то дуже чемно, звернувся до хлопця на побігеньках, сподіваючись, що принаймні цей підліток відповість йому:
– Пане, чи можу я бачити вашого патрона?
Пустун не пустив ані пари з уст, тільки легенько постукав себе пальцями лівої руки біля вуха, мовби кажучи: "Я глухий!"
– Чого вам треба, добродію? – спитав Годешаль, проковтнувши здоровенний шмат хліба – ним, далебі, можна було б заткнути жерло гармати; потім він став гратися своїм ножиком, а тоді закинув ногу на ногу так, що одна злетіла мало не до самісінького носа відвідувачеві.
– Пане, я приходжу сюди уже вп’яте, – відповів прохач. – Я хотів би поговорити з паном Дервілем.
– Маєте до нього справу?
– Так, але я можу викласти її тільки панові…
– Патрон спить; коли ви хочете порадитись із ним щодо якихось труднощів, то приходьте запівніч – тільки тоді він по-справжньому сідає до роботи. Та якби ви захотіли втаємничити у вашу справу нас, ми не гірше за нього могли б…
Відвідувач стояв нерухомо і смиренно розглядався навсібіч, мов той пес, що крадькома прошмигнув у чужу кузню і чекає копняка.
– Писарі не бояться злодіїв – це одна з переваг їхнього ремесла, – тож і писарі пана Дервіля не запідозрили прохача в старій шинелі у лихих замірах і не заборонили йому оглядати приміщення. А він видивлявся, де б сісти, бо, мабуть, був дуже втомлений, – проте сісти було ніде. В конторах стряпчих не ставлять зайвих стільців. Хай навіть котрийсь із клієнтів, знемігшися, й піде сердитий, зате він не забере зайвого часу: адже цей час досі "не розтаксовано", як казав один колишній прокурор.
– Пане, – відповів нарешті прохач, – я вже мав честь повідомити, що можу викласти свою справу тільки панові Дервілю. Я почекаю, поки він прокинеться…
Букар тим часом закінчив свої підрахунки. Почувши запах шоколаду, він підвівся з плетеного крісла, підійшов до каміна, зміряв старого поглядом і, приглянувшись до його шинелі, скривився, як середа на п’ятницю. Певно, він збагнув, що хоч скільки труси цього клієнта, з нього не витрусиш і ламаного гроша, і, щоб вирядити з контори невигідного прохача, вирішив покласти край розмові.
– Вони сказали вам правду, пане. Патрон працює тільки вночі. Якщо у вас важлива справа, то раджу зайти до нього за годину по півночі.
Прохач приголомшено глянув на старшого писаря і на якусь мить укляк на місці. Писарі, звичні до зміни виразів облич та химерних повадок клієнтів, людей здебільшого нерішучих і заглиблених у свої думки, знову заходилися снідати, хрумаючи, мов коні в яслах, і не звертали більш уваги на старого.
– Ну, то я зайду ввечері, пане, – мовив нарешті прохач з упертістю нещасливця, який марно намагається вивести шахрая на чисту воду.
Єдине, чим Бідність може помститися Правосуддю та Благодійності – це зловити їх на брехні. А викривши Суспільство, бідняки потім звертаються до Бога.
– Ото вперта довбешка! – вигукнув Сімонен, не чекаючи, поки за старим зачиняться двері.
– Його начебто з могили викопали, – зауважив один із писарів.
– Це якийсь колишній полковник, що домагається пенсії, – сказав старший писар.
– Та ні, це старий воротар, – заперечив Годешаль.
– Б’юся об заклад – він дворянин! – вигукнув Букар.
– А я закладаюся, цей стариган – воротар, – правив своєї Годешаль. – Такі виношені, засмальцьовані, обтріпані шинелі можуть носити тільки воротарі; так їм призначено самою природою! А стоптані чоботи, які просять каші, а краватка, що править йому за сорочку – де ви таке бачили? Він ночує десь під мостом.
– Можна бути дворянином – і відчиняти двері пожильцям! – вигукнув Дерош. – Це іноді трапляється.
– Ні, – заперечив Букар під загальний регіт, – я певен, що в тисяча сімсот вісімдесятому році він був броварем, а за Республіки – полковником.
– Веду вас усіх на якусь виставу, якщо він справді служив у війську, – сказав Годешаль.
– Згода! – відповів Букар.
– Пане, пане! – загукав Сімонен, відчинивши вікно.
– Навіщо він тобі здався? – мовив Букар.
– Я хочу спитати, полковник він чи воротар. Хто-хто, а вже він це знає напевне.
Писарі знову вибухнули реготом. А старий уже піднімався сходами.
– Що ми йому скажемо? – запитав Годешаль.
– Покладіться на мене, – відказав Букар.
– Бідолаха відвідувач увійшов нерішуче, ховаючи очі, – може, боявся, що пожадливий погляд на їжу викаже, який він голодний.
– Пане, – звернувся до нього Букар, – назвіть, будь ласка, своє ім’я – може, патрон захоче спитати…
– Шабер.
– Ви, бува, не той полковник, що загинув під Ейлау? – спитав Гюре, який досі мовчав; йому теж закортіло взяти участь у загальній розвазі.
– Той самий, пане, – відповів старий з величною простотою.
І він вийшов з контори.
– Виграв! Моє зверху!
– Сміх, та й годі!
– Ти ба!
– Отакої!
– Ви таке чули?
– Ото старий плутяга!
– Трін-ля-ля, трін, трін!
– Брехня!
– Пане Дерош, ви подивитеся виставу на дурняка, – сказав Гюре четвертому писареві й дав йому такого стусана в плече, що звалив би й носорога.
– Це викликало справжнісіньку бурю криків, реготу, вигуків, – щоб їх передати, довелося б вичерпати увесь запас звуків, що існують у природі.
– А до якого театру ми підемо?
– До Опери! – промовив старший писар.
– Ну, ну, – заперечив Годешаль, – про театр не було мови. Якщо схочу, то поведу вас подивитися на мадам Сакі.
– Мадам Сакі – це не вистава, – сказав Дерош.
– А власне, що таке вистава? – провадив Годешаль. – З’ясуймо спершу значення цього слова. На що я закладався, панове? На виставу. А що таке вистава? Те, на що люди дивляться…
– Ну, коли виходити з цього, то ви, либонь, поведете нас дивитись на воду, яка тече під Новим мостом! – урвав його Сімонен.
– … те, на що люди дивляться за гроші, – докінчив Годешаль.
– Ба ні, за гроші можна дивитися на безліч усілякої всячини, яку ніяк не назвеш виставою. Означення хибує на неточність, – сказав Дерош.