Час обідати, — сказав він.
Нема обіду, — відказала жінка.
Полковник здвигнув плечима й пішов латати діри в паркані, щоб діти не лазили до кухні. Коли вернувся до сіней, страва стояла на столі.
Під час обіду полковник спостеріг, що дружина ледве стримується, щоб не заплакати. Це його стривожило. Він добре знав свою жінку: вона зроду мала тверду вдачу, а від сорока років поневірянь стала ще сухіша. Коли загинув син, вона не зронила жодної сльозинки.
Він докірливо глянув на неї. Жінка закусила губу, втерла очі рукавом.
Ти товстошкурий, — сказала вона.
Полковник мовчав.
Ти впертий, кам'яний і товстошкурий, — повторила вона.
Тоді поклала на тарілку навхрест ніж і виделку, але зразу ж переклала їх рівно: навхрест — погана прикмета.
Все життя бідую і заслужила вдячності менше, ніж якийсь півень.
Це не те, — сказав полковник.
Саме те, — заперечила жінка. — Зрозумій же, що я вмираю, що це в мене не просто хвороба, це вже смерть надходить.
Полковник мовчав, аж поки не скінчив їсти.
Якщо лікар ґвинтівує мені, що в тебе минеться ядуха, як продам півня, то я продам його зразу, — сказав він. — Але як ні, то ні.
Пополудні він поніс півня на тренування. Коли повернувся, в дружини знову починався напад хвороби. Вона ходила по сінях з розпущеними по спині косами, розводила руками, силкувалась ухопити хоч ковток повітря. В легенях свистіло. Так вона була аж до смерку. Потім лягла, не озвавшися до чоловіка й словом.
Вона шепотіла молитви ще й після сиґналу гасити світло. Коли замовкла, полковник хотів погасити лампу. Але жінка не дозволила.
Я не хочу померти в пітьмі, — сказала вона.
Полковник залишив лампу на підлозі. Він уже почав
знемагати. Хотів забути про все, проспати сорок чотири дні й прокинутись двадцятого січня о третій годині дня, на півнячому бою, якраз у ту мить, коли випускатимуть його півня.
І весь час таке, — промовила вона за часинку. — Ми голодуємо, щоб інші їли. Те саме вже сорок років.
Полковник мовчав, поки дружина запитала, чи не спить він. Полковник відповів, що ні. І вона заговорила знову — повільно, не підносячи голосу, невблаганно:
Ми єдині не маємо жодного сентаво, щоб поставити на півня.
Хазяїн півня має право на двадцять відсотків.
У тебе було й право на посаду, коли тебе поставили під удар на виборах, — заперечила жінка. — Ти маєш право і на пенсію ветерана після того, як ризикував власною шкурою в громадянській війні. А тепер у всіх сите, забезпечене життя, а ти вмираєш з голоду, зовсім самотній.
Я не самотній, — сказав полковник.
Він спробував щось пояснити, але його зміг сон. Вона все бубоніла і бубоніла, аж урешті спостерегла, що чоловік заснув. Тоді вийшла з-під сітки від москітів і потемки стала ходити по всій хаті, без упину говорячи сама до себе. Полковник гукнув її аж на світанку.
Вона з'явилася у дверях як привид, освітлена знизу лампою, що вже ледь блимала. Не вмовкаючи, погасила лампу, перш ніж зайти за сітку.
Давай ось що зробимо, — перебив її полковник.
Єдине, що можна зробити, це продати півня, — сказала вона.
Можна ще продати годинник.
Його не купують.
Завтра подбаю, щоб Альваро дав мені сорок песо.
Не дасть.
Тоді продамо картину.
Жінка знову вийшла з-під сітки. Від неї пахло цілющими травами.
Не куплять, — сказала вона.
Тоді побачимо, — відказав полковник спокійно, без найменшої зміни в голосі. — А тепер спи.
Він силкувався не заплющувати очей, але сон його переміг. Він запав у дивний стан без часу і простору... А через мить відчув, що його трусять за плече.
Відповідай.
Полковник не знав, коли почув це слово: до чи після сну. Світало. У зеленому мерехтінні світанку вимальовувалось вікно. Полковник подумав, що в нього гарячка. Йому пекло очі, довелось зробити велике зусилля, щоб прийти до тями.
Що можна зробити, коли не можна продати нічого? — повторила жінка.
Тоді буде двадцяте січня, — сказав полковник цілком свідомо. — Двадцять відсотків заплатять того ж дня.
Якщо півень виграє, — сказала жінка. — А якщо програє? Ти не подумав, що півень може програти.
Цей півень не може програти.
Але уяви собі, що програє.
Ще сорок п'ять днів, маємо досить часу про це подумати.
Жінку пойняв розпач.
А доти що ми їстимемо? — запитала вона, схопила полковника за комір і сильно струснула його. — Скажи мені, що ми їстимемо?
Полковникові потрібно було сімдесят п'ять років, — цілих сімдесят п'ять років життя, що спливали хвилина за хвилиною, — аби дожити до цієї миті.
Він відчув себе очищеним, міцним і непереможним, коли відповів:
Лайно.
З іспанської переклали
Лев ОЛЕВСЬКИЙ, Женев'єва КОНЄВА