— Або що? — спитався котрийсь.
— Умерла, — відповів офіцер. Поздіймали шапки:
— Хай з Богом спочиває. І гарна ж була, як ікона! Дарма, що не нашої віри.
Знали Одарку, бо привезли її сюди, а тепер мали в дальшу дорогу забирати.
Нерадо розходилися, впевнені, що стара дійсно чарівниця і що в лісі та ще коло півночі її, а не їх сила.
Офіцер вернув у хату.
Одарка чула, як хрупотіло череп'я товчених горшків під його ногами, як він то сердився, лаявся, кляв, то зітхав і хрестився,
— Вєчная память! — шепотів. — Вєчная память.
Значить, повірив, що вона вмерла. Значиться, її задум удався, хитрощі не завели. Коли б тільки москалі дійсно де старої в лісі не стрінули, бо тоді пропало б усе.
Але Одарка потішалася гадкою, то стара пішла в тім самім напрямі, звідкіля вони приїхали, побачить сліди на снігу, догадається, що за гість до неї поїхав, і не буде така глупа, щоб лізти сердитому москалеві в руки.
Він же їй наказував, щоб кроком від хати не відходила.
"Як те все скінчиться?" — питалася себе Одарка і дальше думала над своїм рятунком.
А між тим москаль товкся по хаті, як нечистий по пеклі. Шукав чогось по миснику, по полицях, по печі, перевертаючи все, що під руки попало. Аж кременем викресав огонь.
Крізь щілину дверей до алькиря впала смуга блідого світла. Значиться, знайшов і засвітив каганець. Мабуть, моторошно напотемки сидіти з мерцем. А може, увійде до неї, щоб при світлі впевнитися, чи вона справді не жиє.
Так воно і сталося.
Москаль з каганцем у руці непевним кроком підступав до постелі.
Одарка затаїла дух. Ані одна рисочка на її білому обличчі не дриґнула. Насилу здержалася, щоб не кліпнути очима, бо він каганець підніс мало що не до самого її обличчя і довго вдивлявся в неї.
— Вєчная память, — промовив ще раз, поставив каганець на скрині, сам сів на лавку і пальці запустив у волосся.
Мерзиз і дер його, не знати, чи з жалю, чи зі злості.
Каганець прискав і блимав, то конав, то оживав. Слабосилі блиски кидалися в сутіні, химерні тіні підплигували кругом, блиски з тінями пускалися в танець.
За вікном шумів ліс.
Йому пригадалося, як він хутір сотника Імжицького здобув приступом. Нікого живим не застав. Кругом самі трупи.
Аж в одній світлиці лежала вона, ранена, але жива. Такої краси не бачив ще у світі. І світ йому іншим зробився. Хотілося кинути шаблю, потоптати ногами мундир, посадити тую дівчину наперед себе на коня і летіти до своєї "вотчини.:". Сісти на ріллі і — жити разом з нею.
Мрії! Війні кінця не видно, а від царя офіцерові вирватися трудно. Тому й придумав таке. Хай дівчина подужає у старої відьми, а тоді він її забере і при найближчій нагоді відішле її додому з листом до мами: "Мілуй єйо бєдную мая ти мать радная, єто ж твая будушая нєвєстка".
Та замість до мами, повезе до ями.
На згадку про яму здригнувся увесь, як здригався колись, малою дитиною. Забув, що він вояк, що смерть для нього повсякчасне явище, що між мерцями доводилося не раз на полі бою цілими годинами лежати, думки його бігли колишніми шляхами.
Уявляв собі, як її, таку молоду й гарну, зариють у холодну могилу і вернуть додому. І може, щолиш тоді почує вена жаль до нього, що спричинився до її смерті, і страшна помста розігріє Її скостеніле серце. Зніметься і полетить шукати його слідів. Допаде самотнього на квартирі або в полі, присмоктається студеними устами і. як п'явка, стане кров його висисати...
Продрог був. Від довшого часу не досипляв ночі, або голодував, або, допавши доброї страви, їв надміру, чув, що мозок його не думає звичайно. Морозило його. — пальці були гарячі, ніби вуглями водив по голові.
Оповідання про мерців, вовкулаків і опириць, яких наслухався ще дитиною, пхалися до голови, боролися, бо кожде з них хотіло пригадатися скорше.
Чув, що ноги дрижать, хотів схопитися, взяти каганець, вернути до світлиці і двері від мерця затріснути наглухо. Не міг. Здавалося, що вона встане, і студені руки закине йому на шию. "Бажав моїх обіймів живої, милуй мертву!"
"Не дивитися, не дивитися на неї!" — гадав собі.
Але в цей мент якась невідома сила приказувала: "Дивись!"
Боронився, — годі! Щось голову обертало в цей бік, де на постелі лежало біле, прегарне, ніби з мармуру вирізьблене обличчя...
Нараз — воно оживає...
Ось дриґнули повіки, ось біля вуст появилася черточка, ненависно-злісна.
— Во ім'я Отця і сина...
Хотів перехреститися, рука не піднімалася. Тільки мурашки побігли йому по жилах.
"Не дивись!"
"Гляди!"
"Мусиш!"
"Хотів живої, милуй мертву!"
Які ж у неї очі: Це ж не очі живої людини. Безодня в тих очах. Потягнуть тебе вглиб...
Що?.. Вона встає...
— Опириця! — верескнув Павло Петрович, вхопив голову в руки, напругою сил відірвався від лави і з божевільним вереском опав свого коня.
— Опириця!
— Ха-ха-ха! — лунало за ним.
А він гонив лісами, не знаючи, де й куди.
XIV
Одарка, не надумуючись довго, зірвалася з постелі. Взула чобітки, вбрала кожух, хусткою голову обкрутила. Вже хотіла вийти дверми, але пригадала собі, що стара, може, де причаїлася в сінях або на подвір'ю і не пустить її.
Треба вилізти вікном, але перше треба забезпечити двері. Скоро! Скоро!
Притягнула ослін і поставила між двері і стіну в ширину алькиря. Якраз надався. Дверей і сам чорт не відчинить, хіба сокирою порубає.
А тепер вікно. Вихопила кілки, відчинила і вискочила на доріжку, на котрій стояли сани. Коні з наїженою проти вітру шерстю, притулені до себе, дрижали біля дишля.
Наховстала, поправила хрестики, взяла віжки і вже хотіла крикнути "Вйо!", коли побачила, що на санях хтось лежить.
Жаром обдало її... Москаль... Пропало все... Один лишився, щоб пильнувати коней.
Але чому ж він не зірвався, коли його старшина з божевільним вереском гонив у ліс... Що таке? І чому ж він не рухається, хоч бачить, що вона добирається до коней? Невже ж замерз?.. Та що б не було, треба втікати з того місця. У неї за поясом пістоль, буде боронитися, коли прийде до того.
Скочила в сани і повернула кіньми.
Москаль почвалав гайта, Одарці треба брати вісьта. Потрясла віжками, коні врадувалися, що не потребують мерзнути на лютому морозі, пустилися вітром по лісовій доріжці. 3а плечима Одарки лежав невідомий. Не знала навіть, чи живий він, чи мрець.