— Маю вражіння, що під окапом стою, — почав гетьманський блазень.
— А я, хоч і під окап рад би, — зітхав Люксембург, — не шанують нас, пане-товаришу, не шанують. Навіть нам повозу з будою не дали.
— Повози з будами під старшинські жінки підкотили. У нас, бачите, для жінок мається особлива ввага.
— Так, так. Чув я, що українки своїх чоловіків за чуба кріпко тримають.
— Лучається, що й чужих під патинок беруть, як ось Анна Реіна, покійного князя Ярослава вродлива доня.
— Анрі Першого жінка?
— Ваша милість і в історії на всі чотири ноги куті?
— В Упсалі дечого полизать довелося. Та більше з власної ерудиції знаю. А все ж таки земляків ваших ніяк не розберу. Край широкий, народ великий, а як колись моїх предків закликали, так і тепер нас кличуть, щоб у них лад завести.
— Вас кличуть?
— Так, Карла XII і мене.
— Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти.
— Приповідки, мій пане, дуже-то ви маєте дотепні, але в головах дотепу небагато.
— Як у кого.
— Можливо, та, на жаль, якось того не видно. Гляньте кругом. Якою Господь создав отсю землю, такою вона й залишилася. Ніби тут людей ніколи й не було.
— Це тому, бо асе до нас якісь чужинці лізуть: хазари, половці, татари, москва.
— В необгородженім городі і свиня гість.
— Це правда.
— Але не вина тут свині, а хазяїна, що не обгородив городу.
— Не давали.
— І не хотілося. Урожайна земля розлінивила вас. Грали б ви на своїх бандурах, як еольці, співали б тужливих пісень, як дорійці, репетували би думи, як йонці, плавали б на байдаках по Чорному морі, як нормани, але як готи засукать рукави до роботи, до того в вас нема великої охоти.
— Ого! То ви й римуєте, принце!
— Від римів, ял від мух, не обженетеся.
— Хіба в Швеції мухи і зимою літають?
— Краще мухи зимою у повітрі, ніж літом у голові.
— Ви, як бачу, кусливі, принце.
— І найлагіднішого чоловіка розізлить дурнота людська.
— Лиш філософа ні.
— Блазні ми, а не філософи, пане Люксембург.
— Les extremes se touchent [82], мосці пане Рачок. Як філософи воюють, так блазні філософують.
— Алюзія [83] до короля?
— Краще алюзія, ніж ілюзія, мій друже. Гореч підсувається мені до горла.
— Прескорбна єсть душа моя, принце. Але, як бачу, все-таки ми посуваємося вперед.
— Щоб опісля вернутися назад.
— Світовий закон сильніший нашого хотіння.
— Щоби хотіти, треба мати силу. Горе немічному хотінню.
В'їздили на міст.
Рачок шапкою здоровив лівий берег Десни, Люксембург правому посилав прощання поза себе.
XXIV
— А я б його, сукина сина, по морді, та по морді, та ще раз, та ще, та десятий, а щолиш тоді кнутом разів з двадцять або й більше, щоби він, сукин син, раз на все тямив, що лошадь на війні вещ самая первая і коштовнішая.
— А як заб'єш?
— Так що? Іван Петрович денщика за собаку убив. Так і треба. Собака существо безмовнеє. Не пожалується. А він, ірод безсовісний, м'ясо для собачонка сам зжерав, а собачонка сухарями з водою кормив. Підглянув Іван Петрович і вбив.
— Государ, його милість, лакея за канарейку собственною рукою заколоть ізволили.
— Ну да, да...
Попивали вино з погребу дідича; закушували гусячими вудженими ніжками, котрим мало не ціла сотня в коморі на мотузці нанизаних найшлася, курили люльки, набиваючи їх тютюном з дідичевого шкуратяного мішка, і нюхали табаку, терту з олеандровими сушеними листками, котру тутешній дворецький по старій якійсь рецепті "очень іскусно" приладжував.
Кругом них, крім стін, стелі, долівки, дубового стола і двох таких самих лав, не знаходилося нічого більше.
Прислуга його милості світлійшого князя Александра Даниловича Меншикова вспіла вже очистити двір з усього "нє-нужнаго" і вивезти "вещі" по його розпорядженню.
— Ну да. У мене теж був очень інтересний случай. Хортиця моя, Вєрна, шестеро щенят скинула і здохла. Буває і таке. Але щенки були гарні, на диво. Самі білії, довгомордії, сухохвостії — прелесть! Що мені з ними робить? Не дам же їм голо довою смертію гинуть. Відставив двох баб, що якраз тоді в злогах лежали, — корміть, кажу, грудьми, бо баби ті очень молочистії були.
— І кормили?
— Надійсь!.. Ні. Квас їм давали пити. Подумайте — собачонкам малесеньким квас. Трьох їх і подохло протягом первого тижня, а троє сама шкура і кості.
— Шкура й кості?
— Да. Шкура й кості. Не хортики, а прямо дощечки виструганії. Коли мені це доповіли, так мені жаль безсловесних звіриків зробилося, пригадалася покійна Вєрна, і сказав я собі: не дозволю діткам твоїм кривди робить. Не дозволю!
— І не дозволили?
— Не дозволив. Приказав пов'язати песіх баб, приставити собачок до грудей і кормить.
— Ну да, — да...
В світлицю увійшов фельдфебель.
— Двоє черкес патруля наша на дорозі у Чепліївку зловила.
— У Чепліївку? Там тепер шведи з Мазепою стоять. Мазепинці! Веди їх тут!.. Або ні... Його переслухай сам, а її приведи до нас... Черкески недурні бувають...
— А тая то таки очень.
— Гарна?
— Несамовито красива. Прямо відьма якась, не баба.
— Подавай!
Трьох драгунських офіцерів його милості царя вихилили ще по одному здоровому михайликові старого угорського вина і руки нетерпеливо затирали. Куди не прийшли, крізь попадали на самих старих баб або на маленьких дівчаток, дівки й молодиці ніби вимерли в тій країні. Поховалися, су-кині дочки, по лісах та по нетрях, як перед татарами...
Привели Одарку.
Була в кожусі, скручена хусткою, але з-під хустки світилася пара очей блеском жагучим, незвичайним. Тонкий рівний носик торчав визиваюче. Бліді щічки наливалися легким рум'янцем.
Офіцери торкнули себе ліктями.
— Нічого собі.
— Горячокровная.
— Так тебе, значиться, на преступному намірі зловлено? — почав найстарший з них, полковий командир.
— На якому б то? — спитала, здивована.
— До гетьмана-ізмєнніка з мужем своїм передіставалася. Про рухи наших військ доносити хотіла. Шпиги!
— Нікого ми не шпигували. Не розумію вас.
— Притворюєшся. Хахли хитрий народ, хахлачки хитріш своїх мужів. Скидай кожух!
Одарка не поспішалася.
Двох офіцерів роздягнули її, з насолодою доторкаючися до теплого жіночого тіла.
В повнім блеску своєї незвичайної краси явилася перед ними Одарка, аж — вжахнулися.
Ненаситне хотіння і вином розбуджена уява робили їх звірями. Але в красі Одарки було стільки надлюдського і надприродного, що блеск тієї краси сліпив їх і відстрашував, як блеск огню відстрашує ведмедів.