Робили ми — я, і Гриць Хомик — він тепер є війтом у Запалім, і Іван Карапуз, небіжчик уже — при одній ямі у Йойни. Якось він дивно прозивався, але ми називали його "Йойна з трьома бородами", бо мав бороду, розділену на три косми, та й то середній був чорний, а два крайні сиві. Зовсім так виглядав, як грива гуска. Давно його вже вирвало, таки через ту полуйку зо світа зійшов, що вам хочу за неї розповісти, а от синище му, Борух, скапцанів зовсім, фірманить тепер у Дрогобичі.
Той Йойна недавно прийшов був до Борислава десь-відкись з гір. Казали, що доробився маєтку, гендлюючи волами, а тепер хотів розбагатіти в Бориславі. Зараз у одної баби закупив частку поля — не скажу: запівдармо, бо таки би мусив їй щось дати, а так-таки за ні за що, за пару кварт солодкої горівки. Баба була сама, стара, мала хату та й той кавалок поля далеко від села, на мокляках. Решту її чоловік ще перед смертю пропив. От вона рада була, що позбулася тої решти, а випивши горівки і проспавшися, пошила собі торби, перехрестилася та й пішла по жебранім хлібу. А Йойна зараз зачав копати два закопи на тім куснику.
Якось йому не щастилося. Видно було по нім, що аж трясеся, щоби швидко розбагатіти, бігає, нюхає, підганяє робітників, зазирає до ями. А наші ріпники дуже того не любили. Дурили його. Візьмуть, принесуть відкись кибель ропи, вечером виллють у яму, а рано, коли видобувають глину з ями, наш Йойна аж підскакує:
— Ого, є вже, є! Є кипичка у мене! Івануню, а багато там її є? — кричить він униз до робітника.
— Тілько, що аж не видно.
— Як то? Як то? А от же на глині є.
— Та то, Йойно, слиниться земля! — відповідає той з ями.
— Як то слиниться? Я ще не чув, щоб земля слинилася.
— Та так, що кип’ячка є десь глубоко, а тут тілько така піна на глині виступає.
— Ну, а швидко буде, Івануню, швидко буде?
— Та переказувала, що буде, тілько почекайте! — нерадо відповідає робітник і щосили гепне дзюбаком у твердий леп.
— Ни-ни, нівроки! — приговорює Йойна сам до себе і відходить, і не йде, а біжить до другої ями, щоб і там довідатися, що в ямі "слиниться, але кип’ячка казала зачекати".
Кілька разів так дурили хлопці Йойну, а самі сміються, аж рака лазять. Та ба, їм сміх, а Йойні починає вже терпцю не ставати. І не так терпцю, як дрібних. Грошей у нього в запасі було не дуже багато, а дві ями відразу копати і цямрувати, то день у день коштує. Доять його ті ями, так що доять, а пожитку нема. Далі одної п’ятниці він, видно, обрахувався з касою, прийшов пополудні до кошари, ходить, зазирає до ям, цмокає і в пальці тріскає та свої три бороди розгортає, а далі каже до мене — я власне одну шахту при млинку робив:
— Слухайте, Івануню, як вам здається, швидко буде у нас кип’ячка?
— А хто ж її у бога знає? — відповів я.
— А земля слиниться в ямі?
— Щось перестала.
— А сопух чути?
— Щось не чути.
— То, може, ми не на добрім місці почали копати?
— Га, може бути.
— Може би, зачати в іншім місці?
— Або я знаю.
— Я думаю, що он там, у тій долинці... Як ви думаєте, Івануню, була би там швидше кип’ячка?
— А хто її знає.
— А я думаю, що там була би як не на п’ятім, то на шестім сажні.
— А почім ви міркуєте?
— Бачите, Нута Грауберг он там за межою в тій самій долинці копле.
— Та що з того, що копле? Ще нічого не докопався.
— Ропа вже показалася.
— Га, як показалася ропа, то, певно, швидко буде й кип’ячка.
— То що, може, зачнемо й ми там одну яму копати?
— Як міркуєте.
— Але тут жаль покидати.
— Та жаль.
— Якби знати, що тут швидше буде.
— Е, якби знати!
Так радився зо мною Йойна. Ховай боже, не міг сказати, щоб я намовляв його на сей або той бік. Я так само не розумівся на тім, де копати, а де не копати, як і він.
Ще кілька день Йойна ходив, муркотів, метикував, радився з іншими жидами, а далі сказав:
— Годі, хлопці! Забивайте ті ями! Зачнемо нові, в іншім місці.
Нам то байдуже. Зачнемо, то зачнемо. Нам іще й ліпше, бо наверха легша робота.
IIІ
Нута Грауберг — то був найближчий сусід і найтяжчий ворог нашого Йойни. Чи направду так було, чи тілько так здавалося Йойні, що Нута все робив йому наперекір. Наперекір йому купив частку зараз обік Йойни, і то так само запівдармо, як і сей. Наперекір йому він зачав так само копати дві ями, тілько що був осторожніший і один закіп зробив на горбику, там, де були Йойнині оба, а один на долинці, там, де тепер збирався копати Йойна. Оба сусіди ненавиділи один одного страшенно. Коли Йойна здибав рано Нуту, то плював услід за ним, а коли сам він перейшов Нуті дорогу, то сей ніколи не занедбав буркнути вслід йому сердечно:
— А Ruachn da’n Tat’n aran*!
Та коли Йойна був захланний, хапчивий, при тім облесливий і швидкий до гніву, то Нута був спокійний, любив жарти і кпини, а з робітниками поводився, як з добрими сусідами. Часом ставав він коло своєї кошари і, бачачи, як Йойна нипає коло своїх ям, та знаючи, як ріпники кепкують собі з него, починав і собі ж жартувати.
— Йойне,— мовив він.
— А що? — відмовляв Йойна по-жидівськи.
— А слиниться в твоїй ямі?
— А фрас на твої кишки! — відповідав Йойна і відходив до кошари. Покрутиться там, ніби забув щось, та й іде геть, а по хвилі вже чуємо оддалік, як Йойна говорить:
— Нуте!
— Ни?
— Накажи своїм людям, щоб не сипали мені леп на мій грунт.
— Обгороди собі свій грунт,— відповідає Нута.
— Я тобі насамперед загороджу зуби.
— Biste meschüge?* Чого чіпаєшся? — кричить Нута.
— Сам ти meschüge!* Сам ти чіпаєшся мене.
Свари бували з кождим днем частіші, поки вкінці оба противники не згодилися на одно: спільним коштом розгородити свої частки високим парканом. Але спокою між ними, проте, не було. Йойна зависливим оком дивився на Нуту, щодня бажав, щоб його ями позавалювалися, щоби Нута "зламав кишки" і щоб він ніколи не бачив його на очі. Здається, що й Нута платив Йойні такою самою монетою. Коли ж у Нути в тій ямі, що була в долинці, показалася ропа, себто рідкий чорний плин з нафтовим запахом, але нездалий до фабрикації нафти, хіба тілько на смар для возів, Йойна не міг заснути, не міг знайти собі спокою, поки не забив обох своїх ям на горбику і не почав копати дві нові ями в долинці.