Вже сонце підбилося вгору, як Леонід Семенович прокинувся. Після міцного сну він спотання спершу не розібрав, де він знаходиться. Йому здавалось, що він спав в своїй квартирі. Але до його долетів якийсь гук з двору; десь кудкудакали кури, десь ревла корова; чийсь голосний голос кликав когось у дворі, і м'який одбиток того голосу луною долітав до його вуха. Леонід Семенович опам'ятався; його думки прояснились. Щось приємне й миле знов майнуло ніби перед його очима: то був вид не проворної доладної Антосі, а вид Ватин. Той милий образ привиджувався йому, ніби ставав перед його очима, надив його. Якесь приємне почування заворушилось в його серці, мов подих тихого вітру в гарячий пекучий день в спеку.
"Все Ватя й Ватя на моїй думці! Невже я її кохаю? Невже я її тепер так кохаю, як не кохав передніше? Чудне те людське серце!"
Але разом з тим щось неприємне підкинулось до тієї милої згадки, мов важкий дух полиню в пахучому квітнику. Молодий хлопець згадав про зятеву лайку та змагання з о. Артемієм.
— Поїду сам! Поїду й про все досвідчусь сьогодні! — аж голосно промовив Леонід Семенович і при тих словах раптом схопився з ліжка й одкинув обидві половинки віконниць. Ясний світ сонця полився в вікно. Леонід втирив очі в простий батьків двір, в розкидані по дворі залізні плуги, сіялки та п'ятиральники; далі він перевів очі на молодий садочок за штахетами. На молодих грушах та яблунях подекуди червоніли перші червонобокі здорові овочі. Але не поезія повівала на його з молодого садка. Йому забажалось зостаться тутечки на хуторі, стать хліборобом, орать та сіяти й гроші зароблять. Йому не подобалась служба. Батько намагавсь, щоб він йшов на службу, і тільки ради батька він служив.
"Осточортіла мені та служба! остогидла мені та залежність на службі, чи земській, чи урядовій! Не люблю я кориться та гнуть перед усяким дідьком спину. Нема в світі нічого кращого, як бути незалежним, самостійним. Один хлібороб зовсім самостійний чоловік. От би де пригодились мені Ватині тисячки! — подумав Леонід Семенович. — Прикупив би землі, розвів більше товару, більше волів, розвів би коні, орав би та сіяв та добра наживав і нікого б знать не хотів".
Мати одхилила двері. Її велика постать з'явилась на дверях.
— Вставай, сину, бо вже самовар кипить; кипів та й годі сказав. Вмивайся швидше! — сказала мати. — Батько вже спозаранку натупцявся коло хазяйства і хоче їсти.
Леонід Семенович похапцем вмився, одягся й вийшов до гостинної. В гостинній коло стіни на столі, застеленому білою простою скатертею, шумів самовар. За столом сидів батько й, очевидячки, ждав сина.
— Доспав трохи не до обід: чи не приснився ведмідь? А може, тобі снилось щось краще за ведмедя? — спитав жартуючи батько.
— А я оце думаю пїсля снідання побігти в гості в Горобцівку до Леонтія Петровича. Побачусь, побалакаю, — сказав син, сідаючи за стіл.
— А може, то до когось іншого тягне тебе в Горобцівку? — спитала мати. Син осміхнувся.
— До о. Артемія хоч і не заходь: приймуть тебе там не дуже привітно. О. Артемій, мабуть, зненавидів увесь наш рід через зятя та через Фесю, — промовив батько.
— Я поїду не до о. Артемія. Там то мені клопоту про о. Артемія! — обізвався син.
— Я тебе без обіду не пущу. Феся не знає, що ти приїдеш, і для тебе не зготує смачного обіду, — сказала мати.
Після обіду Леонід Семенович покатав в Горобцівку. В'їхавши в писарів двір, Леонід Семенович углядів велику зміну в дворі: над невеличким домком піднімалась високо вгору на слупах бляшана зелена покрівля; задня й причілкова стіни були вже закидані деревнею. Давніша хата входила в новин дім, сливе як одна тільки чимала горниця.
— Що це в вас за зміна? — спитав Леонід Семенович, поздоровкавшись з писарем та Феодосією.
— Розкорінюємось! На злість нашим ворогам розкорінюємось на місці назавжди! — гукнув Леонтій Петрович. — Тепер нас не викоренить ніякий о. Артемій. Це будую справдешнє панське житло для себе й своїх нащадків.
Леонід Семенович смутно спустив очі й похилив голову.
— Хотів мене о. Артемій виселить трохи не на Сибір, а я, мабуть, швидше випхну його з Горобцівки, — промовив писар.
Леонід Семенович признався зятеві, що хоче поновить знайомість і приятельство з о. Артемієм, що він має думку сватать Ватю.
— Ну, трудно буде вам потрапить поміж ворогами! А ми стали ворогами на смерть. Я й на весіллі в вас не буду, коли ви повінчаєтесь з Ватею, з Горобцівки виїду на той час, стану на царині за селом та буду гукати й одвертать, хто їхатиме до вас на весілля.
І цілісінький вечір в писаря та в писарші тільки й було розмови, що за своє ворогування з о. Артемієм.
— Який же панич тепер наїжджає до Ваті? — випитував Леонід Семенович.
— А дідько їх знає! Я послав би до неї за жениха якогось сажотруса або й самого дідька, та ще й рогатого! — сказав писар.
— А я послала б для неї в світилки та дружки найхвостатіших десять відьом! — обізвалась Феся.
— Тепер їздить до їх клешоногий та видроокий Іцько: закуповує пшеницю. Він оце овдовів. Саме був би гарний жених для Ваті! — сказав писар. — Та між Іцьком і о. Артемієм і різниці неначе й нема.
І цілісінький вечір Леонід тільки чув лайку, та ще лайку, та розмову за змагання, за позви.
— Ой, говоріть вже за що інше, бо не видержу далі! Говоріть хоч про того клешоногого Іцька, все-таки буде якась одличка од о. Артемія, — аж крикнув Леонід Семенович.
"Ну, та й забісована й закатована в їх обох ненависність!" — подумав собі Леонід Семенович.
Другого дня в неділю Леонід Семенович впрохав сестру, щоб вона пішла з ним до церкви. Йому дуже забажалось побачить Ватю.
"Стрінусь у церкві, поклонюся їй: може, вона й мені поклониться… Може, Сусана Уласівна запросить мене до себе на чай. Буду з ними розмовлять, та про писаря не буду й словом згадувать, неначе його й на світі нема. Та й яке мені діло до тієї колотнечі, до того змагання між ними? Я сам по собі, писар сам по собі, а Ватя, певно, ні сюди ні туди, а може, так само сама по собі. Я знаю, що вона мене любила. Може, й тепер любить", — думав молодий хлопець, прибираючись до церкви.
Вже забевкав дзвін на службу божу. Вже й в усі дзвони продзвонили. Леоніда Семеновича брала нетерплячка. Він наганяв сестру, котра чепляла на себе золоті сережки, намиста й зачісувала голову перед дзеркалом.