Сократ гарячково міркував, що йому сказати. О, надумав! Скаже, що вночі або сьогодні вранці звихнув ногу. Наприклад, як солдати зсаджували його з плечей. Навіть буде цікаво. Випадок показав, як легко, вшановуючи когось, можна завдати йому шкоди.
Не перестаючи гойдатися, він подався вперед, щоб сісти рівно, потер правою рукою голий лівий лікоть і повільно мовив:
— Справа ось яка. У мене нога...
На цьому слові йому в очі, які трохи неспокійно перебігали з одного на друге, бо тепер треба було вперше казати справжню брехню про свою пригоду на полі битви — досі він тільки відмовчувався,— впала Ксантіппа, що й далі стояла на порозі до кухні.
Сократ затнувся. Йому раптом перехотілося розповідати вигадану історію.
Він не звихнув ноги.
Гамак перестав гойдатися.
— Слухай, Алківіаде,— сказав він рішучим, бадьорим голосом,— ні про яку хоробрість у цьому випадку не може бути й мови. Я відразу ж, як почалася битва, тобто як переді мною виринули з туману перші чужі солдати, кинувся навтіки, в тому напрямку, що й треба, тобто назад. Але наскочив на терник. Там я загнав колючку в ногу і далі вже не зміг бігти. Я почав, як шалений, вимахувати мечем навколо себе і мало не влучив у кількох своїх. З розпачу я почав щось кричати про інші загони, щоб перси повірили в них, хоч то була дурна затія, бо вони, звичайно, не розуміли по-грецькому. Але їм, видно, теж було лячно. Вони, мабуть, просто не могли витримати мого крику після всього того, що їм довелось доконувати під час наступу. Вони на мить зупинилися, а тим часом настигла наша кіннота. Оце й усе.
Кілька секунд у кімнаті стояла мертва тиша. Алківіад сидів, вражено втупивши очі в Сократа. Та ось Антісфен кашлянув, прикривши рота рукою, цього разу цілком природно. А з порога до кухні, де стояла Ксантіппа, почувся гучний регіт.
Тоді Антісфен сухо сказав:
— І ти, звичайно, не міг піти в ареопаг і здолати на одній нозі сходи, щоб прийняти лавровий вінок. Розумію.
Алківіад відкинувся на спинку стільця і, примруживши очі, розглядав філософа в гамаку. Ні Сократ, ні Антісфен не дивились на нього. Потім він знов нахилився вперед і обхопив руками коліно. Його вузьке хлоп'яче обличчя ледь пересмикнулося, але на ньому не можна було відчитати його думок чи почуттів.
— А чому ти не сказав, що якось інакше поранив ногу? — спитав він.
— Бо я загнав у неї колючку,— буркнув Сократ.
— Оце тому? — мовив Алківіад.— Розумію.
Він швидко підвівся й підступив до гамака.
— Шкода, що я не захопив із собою свого вінка. Я віддав його потримати служникові. А то б тепер надів його на тебе. Повір мені, я вважаю, що ти його заслужив своєю хоробрістю. Я не знаю, хто б ще спромігся за таких обставин розповісти те, що розповів ти.
І він швидко вийшов з кімнати.
Помивши Сократові ногу й витягши колючку, Ксантіппа сердито сказала:
— Могло бути зараження крові.
— Або й ще гірше,— відповів філософ.
[1] Гімнасій — у Стародавній Греції державний навчально-виховний заклад для юнаків.