Опис усе так само, як на початку, дає вам лише деталі, хоч я кладу ті деталі одну при одній, густо, туго, як належить, а вам усе ще здається, що кожна з цих деталей живе зосібна, зосібна міститься на окремих полотнах: очі, руки, червона сукня. Сукня — єдина яскрава пляма на портреті, все інше трохи приглушене, делікатне; і волосся дівчинки, і панцир черепахи, і жовті фіранки на вікнах, і картата стара-хустка, котрою застелена канапа, на тій хустці лед7 ве й видно черепаху,— то, може, справа в тій приглушеності, неефектності кольорів? Може, коли б я сказала, що на дівчинці яскраво-сині панчохи й білі туфлі, що волосся в неї рудяво-золотисте, очі голубі, а на носі з широкими ніздрями світяться веселі плямки ластовиння, ви б її побачили? Але ж це не моя дівчинка, а якась інша, з рудим волоссям і голубими очима, а я задумала змалювати мою і нема в моєму розпорядженні блискотливих кольорів, є тільки те, що є,— і тільки те я хочу описати чи змалювати або ж — зовсім точно — описуючи, змалювати, і тільки це ви повинні побачити, а не щось інше. Власне, тому я й намагаюсь бути дуже точною і не помилятися в деталях.
Відчуваю, правда, що вас уже перестає цікавити дівчинка з черепахою. Вам зовсім байдуже, якого кольору в неї очі. Цілком може бути, що ви воліли б довідатись, звідки вона має черепаху, і як взагалі можна роздобути черепаху, і чим її слід годувати. Оскільки ж про це нема тут ані слова, ви відкладаєте геть мої мудрування з портретом дівчинки, яка годує черепаху, й займаєтеся чимось іншим, цікавішим або ж потрібнішим.
Розумію вас дуже добре, але мені все ж хочеться ще хоча б на хвильку притримати вашу увагу.
Дівчинка щойно зробила один милий, такий характерний для неї рух: вона торкнулася підборіддям правого плеча, легко, ледь помітно торкнулася, той рух я примічаю в неї часто, найбільше мені подобається, коли вона танцює і раптом торкається отак підборіддям плеча. Шийка в неї тонка, така ж смагляво-бліда, як обличчя; здається, ніби той рух — мимо її волі, вітер війнув дужче і їй довелось отак трохи зіщулитись, ніби захиститися від його несподіваного пориву. Танцює вона якісь неймовірні, дивовижні танці, назви їм нема, вони ні на що не схожі, нічого не нагадують, але розповідають дуже багато: з них видно, яким те дівча буде потім, пізніше, коли затратиться трохи щирість, зникне крихкість вузеньких худих плечей, але зостанеться внутрішнє захоплення танцем, рухом, музикою, власним тілом, зостанеться радість від того, що от можеш упіймати пальцями, плечима, стегнами, стопою звук і перетворити його на рух, сотворити з нього рух. Коли вона танцює, ледь примикаючи повіки, в ній усе тріпоче, злітає, усе в ній відгукується на мелодію — часом вона аж нетерпеливиться, бо якийсь такт не піддається їй, вислизає, вона ж не хоче поминути його, не хоче, щоб він зник,— і тоді той дотик підборіддям до плеча, ніби порятунок, ніби коротенька пауза, роздум, перепочинок. Звичайно, все те у ній ще зовсім несвідоме, навряд чи вона могла б пояснити щось словами, передати якось свої почуття, враження чи розуміння ритму і його зв'язку з власним тілом. Вона про те не має поняття, їй не відомі слова, котрі визначають її стан і постійне бажання рухатись, відтворюючи музику — вона тільки знає, що їй цього хочеться.
І коли вона робить той рух — підборіддям до плеча — я раптом на якусь мить усвідомлюю, я, здається, розумію, в чому справа І що бракує портретові дівчинки з черепахою. Скоріше — не бракує, а заважає. Почалося з невідповідності слів предметові, а прийшло до віддалення від самого предмета, слова водили мене довкола суті, але не давали наблизитися до неї. Не треба було того всього, не треба було мого старання докладно визначати колір її очей і волосся, бо я не передала гармонії тих кольорів, і тому на тільки ви, а і я сама вже не бачила дівчинки, а лиш розрізнені риси якогось незнайомого обличчя. Ви втратили до неї інтерес, бо забагато про неї знали, я намагалась відслонити її, пропонуючи більше, ніж треба було на те, аби насправді побачити щось.
Мені згадався зараз один будинок, симпатичний будинок на розі вулиць Міцкевича і Новаківського" він стоїть так, що з вікон його напевно видно вулицю якраз у тім місці, де вона врешті вибралась нагору і, ніби подумавши спочатку, розширилась, розгорнулась невеличкою площею; видно також парк довкола площі, білу стіну церкви, трохи віддалену і приховану де-' ревами. Будинок охайно кладений з дрібної, червонястої цегли, вхідна брама вузька, але добре примітна на тлі червіні, І між червоним — вкраплення блискучої голубої мозаїки, а весь дах — власне, то лиш здається, що дах,— насправді тільки мезонін — прозорий, скло скріплене металевими штабами, Ідеальна студія для художника або ж палац для прекрасної принцеси. Той дім здавався мені колись давно, в дитинстві, справді якимось чарівним, незвичайним, там могла жити лише принцеса; потому там оселився художник у чорному оксамитному камзолі й береті, він дивився на світ з вікон своєї майстерні. Не знати що я ладна була віддати за те, аби поглянути на світ з тих вікон, бо він звідти напевне мусив виглядати дивовижно, зовсім незвичайно — одне слово, не так, як він виглядав з точки зору, доступної мені і всім простим смертним, коли все оглядаєш лише з висоти свого зросту, око в око. Але це було б святотатством — зайти в ту браму, торкнутися ногою сходів, котрими ступали принцеса й художник. Може, мене втримувало від того підсвідоме розуміння простої істини: якщо я знатиму про дім усе, він втратить свою таємничість, чарівність, він стане звичайним будинком, котрий я буду поминати зовсім байдуже, бо знатиму про нього все. Так, так, тоді він стане будинком взагалі, а не тим будинком, котрий займає мою уяву. Коли на тому домі з'явилася меморіальна дошка, котра незаперечно" засвідчила, що тут у таку-то й таку пору жив художник Олекса Иоваківський, я не зраділа з того, що підтвердилось моє давнє припущення і спочатку не мала охоти переступити порогу його майстерні, відкритої тепер для кожного і для всіх.
...Моя дівчинка у червоній сукні годує черепаху. Вона стоїть трохи боком до мене й до вас, простягає черепасі однією рукою білий шматочок свіжої редиски, а другою погладжує холодний панцир так, ніби гадає, що черепаха відчуває цей ласкавий дотик. Відхиляє голівку трохи набік, торкаючись підборіддям худенького плеча, пасмо волосся прикриває їй щоку; не видно, але відчутно, як тріпочуть її повіки й довгі вії,— і ви, не бачивши кольору її очей, тепер, можливо, упізнаєте цю дівчинку, бо ви вже знаєте її, навіть крихітну, ледь примітну родиму плямку на щоці ви вже вгадали, І я майже зробила те, що збиралася зробити: змалювала словами, як саме ця дівчинка саме в цю мить годує саме цю черепаху. Кажу — тільки майже. Однак, чи не в тому й полягає весь сенс процесу зображення і відображення: у наближенні до істини? У максимальному наближенні до істини, котру бачиш сам у такий чи в інший спосіб? Навіть тоді, коли йдеться про таку дрібницю, щоб за допомогою десятка слів змалювати портрет маленької дівчинки з черепахою.