Він душу мав подібну до собору,
Що з нього вже позбивано хрести,
Щоб молитовним людям не зайти,
Замок тяжкий повішено знадвору.
Та Бог ув'язнений ожив! Поглянь:
Вже сяють вікна, палахкочуть свічі,
Хрести вернулись на вершини бань.
А друг, скоротичілий у каліччі,
Кляне його, хоч вихваляв у вічі,
І падає в підлоти чорну хлань.
2003
АНДРІЙ МАЛИШКО
Печальний гармоніст з обухівських музик,
Невиспіваний схов Тарасового болю,
Тяжка його доба, позначена ганьбою,
Топтала ум йому, ставала на язик.
Та в найчорніші дні зривався він до бою,
Прокльони накликав на сталінських владик,
І підставляв під меч свій зір і свій кадик,
Будив дрімаючих суремною трубою.
Тепер — герої всі. Тепер — усі святі!
Вердикт написано: не вмер за Україну
В тюрмі НКВД, в сибірській мерзлоті…
О судді молоді із запахами тліну,
Не так судили б ви, якби адреналіну
Набралися, як він, на власному хресті!
2003
ОЛЕКСАНДР БІЛАШ
Як вітер з Хортиці, як весняний капіж,
Що солодко дзвенить і ламле вікна льоду,
Як блискавка нічна зі скроні небозводу,
Як листя й сніговиць морозяний крутіж,
Так він являвсь мені, і все тихіш, тихіш
Торкався клавішів, мов добував зі споду
Козацької землі надію на свободу,
І лик його світив тружденний, як леміш.
Як стану я колись перед обличчям Бога
Відзвітуватися за вбогий трудодень,
Вписати два рядки до свого некролога,
Я дякуватиму за декілька пісень,
Що написав Білаш з Його благословень,
Де вся моя печаль, і ніжність, і тривога.
2003
ГАЛИНА КАЛЬЧЕНКО
Слухняна й смертна глина, як раба,
Згинається, чужій підвладна волі.
Та непокора зріє в ній поволі,
Встає за невмирущість боротьба.
У бронзі грає слово, мов труба,
В граніті — вкриті інеєм тополі.
Душі землі, де стигнуть людські болі,
Торкається її рука слаба.
Та ось — Галина відійде від Лесі,
Як донор… Кров її пульсує, б'є
У кволій плоті на каміннім плесі.
Той камінь їй безсмертя віддає,
Що закричав і вмить життя своє
Почув на стилоса натхненнім лезі.
1977
ГАЛІЛЕО ГАЛІЛЕЙ
Печаль мерця в обличчі Галілея:
Або зректися істини й ума,
Або — автодафе! Душа німа
Згортається в темнотах, як лілея.
Кат з чотками, немов з петлею рея,
Стоїть над ним — і виходу нема.
Там жах вогню, тут підлості страма,
Там смерть, а тут прислужницька ліврея.
Він каявся й хрестив своє чоло,
А потім жартома сказав: "Синьйори!
Все ж крутиться Земля, що б не було!"
Те слово чути крізь віки і гори,
Що десь на дні облудної покори
Кипить, як правди вічне джерело.
1967
ДЖОРДАНО БРУНО
Джордано Бруно! Вийди із вогню!
Порозкидай ненависне кострище
І розчави, як гадину, що свище,
Димуючу останню головню!
Ні, не виходь! Лети, здіймайся вище
З тим полум'ям, що спалює брехню,
А не тебе, бо ти вже рівня дню,
Ти правди смолоскип — не попелище!
Почула космонавтів римська мідь,
І ворог твій ховається, як плюсква,
В темноти й шпари вигаслих століть.
Розвалюються вівтарі падлюцтва,
А твій престол незайманий стоїть
В ясній душі нескореного людства.
1967
ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ
Свободи духом жив, ненавидів тюрму,
Будив козацький біль в живім могильнім схові;
А як помер, то цар заборонив ляхові
Покласти пам'ятник у Кременці йому.
А Бог тоді сказав: "Його я в храм візьму,
Вмуруйте лик його в стіну, пани майстрові,
Хай гріється костьол в його могутній крові,
І хай живе поет — цареві на страму!"
Це нелогічно, ні, — поет поміж святими!
А може, ми собі придумали закон,
Що має бути він створіннями гидкими
Обмотаний, немов старий Лаокоон?
Ні! Тут за ним стоїть крилатий ескадрон —
Бойовики повстань — з мечами херувими!
1999
МУСА ДЖАЛІЛЬ
Нема полону й рабства для душі,
Не скутої нікчемним страхом смерті.
Лиш боягузи, в пилюзі простерті,
Перед катами в'ються, як вужі.
Колючий дріт знімає маски лжі,
Серця й обличчя, як папір, подерті.
За миску баланди чи жменю дерті
Вчорашній друг стає в ряди чужі.
О, це болить! Куди сховати очі,
Щоб не побачили відомсти сліз
Донощиків продажні поторочі!
Щоранку табір шелестить, як ліс, —
Там убиває зрадників щоночі
Татарський погляд, кинутий навскіс.
1972
ЮЛІУС ФУЧИК
Твоє життя зникає, як міраж.
Надовкруги серця мовчать, як дзвони,
Затоплені в болото, а тевтони
Для нації твоєї роблять саж!
Душа побита в скалки, як вітраж,
Здається, світ навіки в тьмі потоне,
Та крізь тюремні засуви й бетони
Проб'ється твій останній репортаж!
Бо Прага є! І правда є! І люди
Не всі переймуть звичаї скота,
Не всі осліпнуть на шляхах облуди.
Дух — від покори, від брехні — вуста,
А зір — від злуди відмивати буде
Твого страшного слова чистота!
1972
ФЕДЕРІКО ГАРСІА ЛОРКА
На золотій околиці Гранади
Гарсіа Лорка горілиць лежить.
Він утопив свій погляд у блакить,
У синє небо, повне світла й знади.
А кров його в сухій траві горить
І сліпить, наче блискіт канонади.
Навколо вбивці повзають, як гади,
Маскуючись, міняє шкуру бридь.
Це єзуїтська головна прикмета —
Застрелити живого, наче пса,
Вважати богом мертвого поета!
Та хиляться над мертвим небеса,
Горять із плазнів сплетені тенета,
І сяє слова вічного яса!
1972
АНТУАН ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ
Навіщо повертатися назад
З небес на землю, де війни катуші,
Де Францію дрібні й підступні душі
Зжирають, наче гусениці сад?!
І свій літак тісний, немов снаряд,
Веде він у безумнім безоружжі
Крізь вибухи, що, мов сліпучі ружі,
Цвітуть і осипаються підряд…
В палаючій, як метеор, машині
Його вхопила неба течія
І занесла в глибини темно-сині.
Світ у зірках читав його ім'я,
Лиш у пісках Лівійської пустині
Не відала про це сліпа змія.