— Де їх заховати? — спитала Маргарита, яка не втрималася від спокуси перебрати в пальцях кілька дукатів (легковажність, яка дорого їй обійшлася!).
— Я трохи підійму оцю мармурову колонку — в неї порожній цоколь,— сказав Еммануель,— Ви просунете туди згортки, і сам чорт їх там не знайде.
В ту хвилину, коли Маргарита здійснювала свій останній перехід від робочого столика до колонки, вона раптом голосно зойкнула, згортки випали з її рук, монети прорвали папір і покотилися по паркету: батько стояв у дверях вітальні, й така жадібність була у виразі його обличчя, що Маргарита злякалася.
— Що ви тут робите? — спитав він, по черзі дивлячись то на свою дочку, котра від страху наче прикипіла до підлоги, то на юнака, який рвучко випростався, проте весь його вигляд свідчив, що біля колонки він опинився не випадково.
Щось жахливе вчувалося в передзвоні монет, щось пророче ввижалося в тому, як вони котилися навсібіч по підлозі.
— Отже, дзенькіт золота мені не примарився,— сказав Валтасар, сідаючи в крісло.
Він був не менше схвильований, аніж дівчина та юнак, чиї серця калатали влад, як одне серце, і здавалося то цокає маятник дзиґарів у глибокій тиші, яка раптом запанувала у вітальні.
— Дякую вам, пане де Соліс,— мовила Маргарита до Еммануеля, кинувши на нього погляд, що означав: "Допоможіть мені врятувати ці гроші".
— Так ти маєш золото...— знову заговорив Валтасар, утупивши в дочку та в Еммануеля погляд, що палахкотів жахливою ясністю думки.
— Золото належить панові де Солісу, який мав добрість позичити мені грошей, щоб я могла сплатити наші борги,— відказала йому Маргарита.
Еммануель де Соліс зашарівся і рушив до виходу.
— Стривайте,— сказав Валтасар, схопивши його за руку.— Не втікайте від моєї вдячності.
— Ви нічого мені не завдячуєте. Ці гроші належать вашій дочці, вона позичила їх у мене під заставу своїх маєтностей,— відповів молодик, глянувши на кохану дівчину, яка подякувала йому ледь помітним порухом вій.
— Я цього не допущу,— сказав Клаас і взяв перо та аркуш паперу зі столу, за яким готувала свої уроки Фелісія.
Він обернувся до молодих людей, що заніміли з подиву, і спитав:
— Скільки тут?
Пристрасть зробила Валтасара хитрішим за найпронозливішого шахрая-інтенданта. Він був сповнений рішучості заволодіти грішми.
— Порахуймо,— запропонував він.
— Тут шість тисяч дукатів,— відповів Еммануель.
— Отже — сімдесят тисяч франків,— сказав Клаас.
Маргаритин погляд надав її коханому мужності.
— Ваше боргове зобов'язання не має цінності, пане,— даруйте мені за цей чисто технічний вислів,— мовив він, тремтячи від хвилювання.— Сьогодні вранці я позичив панні Маргариті сто тисяч франків на викуп векселів, яких ви не в спромозі оплатити, а отже, й мені ніяких гарантій ви дати не змогли б. Усі сто сімдесят тисяч франків належать вашій дочці, вона може розпоряджатися ними, як захоче, але я дав їй цю позичку, лише взявши з неї обіцянку, що вона підпише заставну на свою частку земель у Веньї, де нещодавно вирубали ліс.
Маргарита відвернулася, приховуючи сльози, що заблищали в неї в очах,— вона знала, який чистий серцем Еммануель. Вихований дядьком у найсуворіших правилах релігійної моралі, він почував особливо гостру відразу до брехні. Отже, запропонувавши Маргариті своє життя і серце, молодий де Соліс тепер приніс їй у жертву і своє сумління.
— Прощайте, юначе,— сказав йому Валтасар.— Я сподівався, що ви поставитеся з більшою довірою до людини, котра дивиться на вас як на сина.
Еммануель обмінявся з Маргаритою засмученим поглядом, і Марта провела його до виходу, зачинивши за ним двері на вулицю.
Коли батько з дочкою залишилися самі, Клаас сказав:
— Ти мене любиш, моя доню, правда ж?
— Облиште хитрощі, тату. Ви хочете заволодіти грішми, але ви їх не одержите.
Вона заходилася підбирати з підлоги й підраховувати монети, батько їй мовчки допомагав. Маргарита прийняла його допомогу без найменшої недовіри. Коли дві тисячі дукатів були складені у стовпчики, Валтасар мовив з розпачем у голосі:
— Маргарито, мені потрібне це золото!
— Ви вчинили б крадіжку, якби забрали його,— холодно відказала вона.— Краще вже ви, тату, вбийте нас відразу, а не змушуйте щодня переживати тисячу смертей. От і поміркуйте, чи повинна я вам поступитися, чи ні.
— Значить, ви вб'єте свого батька,— сказав Валтасар.
— Ми помстимося за матір,— відповіла Маргарита, показавши на місце, де померла пані Клаас.
— Дочко, якби ти знала, навіщо мені гроші, ти цього не сказала б. Послухай-но, я тобі поясню, яку проблему я повинен розв'язати... Але ти нічого не зрозумієш! — з розпачем у голосі вигукнув він.— Одне слово, дай мені гроші! Хоч раз повір своєму батькові. Так, я знаю, що завдав горя твоїй матері; що згайнував, як кажуть невігласи, свій статок і розтринькав ваш; що всі ви змушені працювати через моє безумство, як ти це називаєш, але ангеле мій, моя люба, моя дорога Маргарито, благаю — вислухай же мене! Якщо я знову зазнаю невдачі, я здамся на твою ласку, я стану підкорятися тобі, як ти повинна б підкорятися мені; я слухатимуся тебе в усьому, довірю тобі розпоряджатися своєю маєтністю, відмовлюся від опіки над дітьми, зречуся всякої влади. Присягаюся пам'яттю твоєї матері! — вигукнув він, плачучи.
Маргарита відвернулася, щоб не бачити його залите слізьми обличчя, і Клаас, подумавши, що дочка готова поступитись, упав перед нею навколішки.
— Маргарито, люба моя Маргарито! Дай мені гроші, дай! Що таке шістдесят тисяч франків проти вічних докорів совісті? Зрозумій же, я помру, це мене вб'є. Ти чуєш, що я кажу? Моє слово святе. Якщо мене спіткає невдача, я відмовлюся від своїх дослідів, я покину Фландрію і навіть Францію, якщо ти цього захочеш, я працюватиму, як чорнороб, щоб, складаючи су до су, знову надбати багатство і повернути дітям те, що забрала у них Наука.
Маргарита хотіла підвести батька, але він уперто стояв навколішках і говорив, проливаючи сльози:
— Востаннє покажи себе ніжною й відданою дочкою. Якщо мені не вдасться досягти бажаного, будь зі мною як завгодно сувора, і я скажу, що ти маєш рацію. Називай мене старим безумцем! Називай поганим батьком! Називай навіть неуком, невігласом! А я, слухаючи ці прикрі слова, цілуватиму тобі руки. Бий мене, якщо захочеш, а я у відповідь на кожен твій удар благословлятиму тебе як найкращу з дочок, згадуючи, що заради мене ти пожертвувала собою!