— Не тривожтеся, мадмуазель, пан сказав, що на одинадцяту повернеться до сніданку. Вчора вони так і не лягли спати. О другій ночі ще стояли у вітальні й дивилися у вікно на дах лабораторії. Я був на кухні й бачив, як вони плакали. У них горе. Адже скоро липень, чудовий місяць липень, коли сонце зробить усіх нас багатими, і якби ви захотіли...
— Годі! — сказала Маргарита, легко собі уявивши, які думки, мабуть, обсідали батька.
І справді, Валтасара опанували почуття, притаманні всім хто безвиїзно живе вдома. Йому здавалося, його життя цілком залежить від місця, з яким він себе ототожнював, його думка була настільки прикута до лабораторії та дому, що вони стали йому необхідні, як біржа гравцеві, для котрого святкові дні — змарнований час. Тут були його надії, тут було небо, тут була єдина атмосфера, його легені могли вдихати живодайне повітря. Ця залежність від місця та речей, така міцна для людей слабких, стає майже тиранічною у випадку з тими, хто присвятив своє життя науці. Покинути свій дім — для Валтасара означало відмовитися від науки, від свого пошуку, означало вмерти.
До самого сніданку Маргарита перебувала в крайній тривозі. Вона згадала про сцену, після якої Валтасар мало не наклав на себе руки і боялася, що, опинившись у безвиході, він зважиться на трагічний крок. Вона ходила туди-сюди по вітальні, здригаючись щоразу, коли в дверях дзеленчав дзвінок. Нарешті Валтасар повернувся. Поки він ішов через двір, Маргарита, занепокоєно придивляючись до його обличчя, побачила на ньому лише вираз глибокого горя. Коли він увійшов до вітальні, вона рушила йому назустріч, щоб привітатися. Батько ніжно обняв її за стан, пригорнув до серця, поцілував у чоло і сказав їй на вухо:
— Я ходив по паспорт.
Звук батькового голосу, його покірний погляд і рухи — все це шпигнуло бідолашну дівчину в саме серце, і вона відвернулася, щоб приховати сльози; та не можучи стримати їх, вона вийшла в сад і повернулася в дім, лише досхочу наплакавшись. Під час сніданку Валтасар мав вигляд людини, яка прийняла остаточне рішення.
— Отже, ми з вами їдемо до Бретані, дядечку,— сказав він, звертаючись до старого Конінкса.— Мені завжди кортіло подивитися ці краї.
— Жити там дешево,— відповів дядько.
— То тато від нас їде? — вигукнула Фелісія.
Прийшов Еммануель де Соліс, він привів Жана.
— Залиште його сьогодні на весь день,— сказав Валтасар, посадовивши сина поруч себе.— Завтра я від'їжджаю і хочу попрощатися з ним.
Еммануель подивився на Маргариту, і та опустила голову. Сумним був цей день, усі мали, зажурений вигляд, усі намагалися відігнати від себе похмурі думки або стримували сльози. То був не просто від'їзд, а вигнання. Та й усі відчували інстинктивно, яким приниженням було для батька отак прилюдно визнати крах своїх задумів, влаштовуючись на службу і покидаючи рідний дім у вже похилому віці. Але в його поведінці відчувалася велич, як у поведінці Маргарити — твердість; здавалося, з благородним смиренням відбуває він покуту за помилки, яких наробив, скоряючись своєму непогамовному генію. Наприкінці вечора, коли батько з дочкою лишилися наодинці, Валтасар, який весь день був ніжним і турботливим, ніби в найкращі дні свого патріархального життя, простяг Маргариті руку і сказав їй голосом лагідним і водночас сповненим невтішної туги.
— Задоволена ти своїм батьком?
— Ви гідні його,— відповіла Маргарита, показавши на портрет Ван-Клааса.
Вранці наступного дня Валтасар у супроводі Мюлькіньє піднявся в лабораторію, мабуть, для того, щоб попрощатися з надіями, які він плекав і які знову й знову оживали, коли він розпочинав новий дослід. Зійшовши на горище — можливо, востаннє — пан і слуга обмінялися засмученим поглядом. Валтасар довго дивився на прилади, над якими так довго ширяла його думка — кожен був пов'язаний для нього із спогадом про якісь пошуки або досліди. З журливим виглядом звелів він Мюлькіньє випустити отруйні гази та кислоти, заховати якнайдалі одну від одної речовини, від сполучення яких міг статися вибух. Уживаючи всіх цих заходів остороги, він гірко нарікав на свою долю — ніби засуджений до смертної кари, що готується зійти на ешафот.
— Ось дуже важливий дослід,— мовив він, зупинившись біля чаші, в яку були занурені обидва дроти від вольтової батареї,— і слід би дочекатися його результату. Якби він удався — страшно навіть подумати! — мої діти не вигнали б мене з дому, адже тоді я кинув би до їхніх ніг алмази. А ось сполука вуглецю й сірки,— провадив він, розмовляючи сам із собою,— де вуглець грає роль позитивного електрода; кристалізація має початись на негативному, і, розклавши вуглець, ми тут-таки кристалізували б його.
— Звичайно, кристалізували б! — підхопив Мюлькіньє, дивлячись на хазяїна захопленим поглядом.
— Адже на цю сполуку діє струм від вольтової батареї,— помовчавши, вів далі Валтасар,— який має спричинити...
— Якщо накажете, пане, я ще підсилю його...
— Ні, ні, треба лишити його таким, як він є. Незмінність і час — необхідні умови для кристалізації...
— Чорт забери! Ну то дамо їй час, цій кристалізації! — вигукнув слуга.
— Якщо температура знизиться, сірчаний вуглець утворить кристали,— казав далі Валтасар, супроводжуючи уривчастими, неясними фразами міркування, що уже склалося в його свідомості в чіткій і завершеній формі.— Але якщо дія струму відбуватиметься за певних обставин, досі мені невідомих... Слід би поспостерігати... можливо... Та про що це я думаю? Про хімію нам слід забути, друже, ми їдемо до Бретані наглядати за збиранням податків.
Клаас квапливо покинув лабораторію і спустився вниз, щоб узяти участь у останньому сніданку в сімейному колі, на який було запрошено П'єркена та де Соліса. Поспішаючи покласти край своїй науковій агонії, Валтасар попрощався з дітьми і разом з дядьком сів у карету, вся родина провела його до воріт. Коли Маргарита, тамуючи в душі розпач, обняла батька, і він прошепотів їй на вухо: "Ти добра дочка, і я ніколи на тебе не гніватимусь!" — вона перебігла через двір, сховалася у вітальні, уклякла навколішках там, де померла мати, і звернулася з палкою молитвою до Бога, просячи, щоб Він дав їй снагу для тяжких трудів у її новому житті. Коли сестра і брат, Еммануель і П'єркен повернулися, провівши поглядом коляску, аж поки вона зникла з очей, Маргариту вже укріпив внутрішній голос, який проник їй у саме серце і в якому вона розчула схвалення ангелів і подяку матері.