План цієї змови містер Веллер виклав хапаючись і пошепки, а тоді, щоб не зменшити разючого враження дальшою розмовою, уклонився і зник.
Сем ледве встиг прибрати звичайного свого вигляду, вельми стурбованого секретним оповіщенням з боку його шановного родича, як до нього підійшов містер Піквік.
— Сем! — сказав цей джентльмен.
— Сер? — озвався містер Веллер.
— Я оце збираюся в прохідку по тюрмі й хотів би, щоб ви були зі мною. А ось назустріч нам іде наш знайомий, Сем,— усміхнувся містер Піквік.
— Який, сер? — спитав містер Веллер. — Розпатланий джентльмен чи той — у самих панчохах.
— Ні те, ні це, — одповів містер Піквік.— Він ваш давній приятель, Сем.
— Мій приятель? — здивувався містер Веллер.
— Ви, я думаю, пригадаєте цього джентльмена або у вас занадто коротка пам'ять, Сем, — запевняв містер Піквік.— Тільки тихо тепер! Жодного слова, ні звука. Ось він.
Не встиг містер Піквік вимовити останні слова, як вони око-в-око спіткалися з Джінглем, що мав уже не такий жалюгідний вигляд. На ньому був досить ношений костюм, за допомогою містера Піквіка викуплений у лихваря, чиста білизна, і до того ж він підстриг собі волосся. Блідий, схудлий, він ледве переставляв ноги, спираючись на паличку. Видно було, що він багато страждав, жив у злиднях і досі ще не зовсім одужав. Вітаючи містера Піквіка, Джінгл скинув свій капелюх і, видимо, зніяковів та засоромився, впізнавши Сема.
Слідом за ним ішов Джоб Тротер. Йому ні в якому разі не можна було закинути брак відданості та вірності його компаньйонові. Він усе ще був обшарпаний і брудний, але щоки його не западали вже так, як при першій зустрічі з містером Піквіком, небагато днів тому. Уклоняючись нашому старому добрячому другові, він пробурмотів кілька безладних слів подяки, серед яких можна було розібрати натяк на визволення від смерті з голоду.
— Та добре вже, добре, — нетерпляче перебив його містер Піквік, — ідіть пройдіться з Семом. Я хотів би поговорити з вами, містер Джінгл. Чи можете ви обійтися без його руки?
— Звичайно, сер... можу... тільки не дуже хутко... ноги тремтять... голова йде обертом... немов землетрус... дуже...
— То давайте мені вашу руку, — запропонував містер Піквік.
— Ні, ні,— відмовлявся Джінгл.— Нізащо в світі... не можу.
— Дурниці; спирайтесь на мене; я так хочу, сер.
Бачивши, що він ніяковіє й вагається, містер Піквік поклав край суперечці, сунувши його руку під свою, і мовчки потяг його за собою.
Поки відбувалась ця сцена, обличчя містера Веллера виявляло несказанне здивування. Він переводив очі від Джінгла до Джоба, від Джоба до Джінгла і тільки вимовляв: "Будь я проклятий!" Повторивши ці слова разів із двадцять, він, здавалось, остаточно занімів і тільки розгублено поглядав то на того, то на того, доки Джоб, крадькома глянувши на нього, не спитав:
— Як ся маєте, містер Веллер?
— Це ж таки він! — скрикнув Сем, а, встановивши особистість Джоба, ляснув себе по стегнах і пронизливо свиснув.
— Моя доля змінилася, сер, — зауважив Джоб.
— Здається, — погодився містер Веллер, з неприхованим здивуванням розглядаючи лахміття на своєму супутникові. — І змінилася нібито на гірше, містер Тротер, як сказав джентльмен, одержавши два шилінги шість пенсів підробленого срібла замість гарної монети в півкрони.
— Безперечно, — кивнув головою Джоб. — Тепер це вже без ніякого обману, містер Веллер. Сльози, — в очах Джоба блимнув огник колишнього лукавства,— сльози не єдиний доказ бідування, і доказ не кращий.
— Так, це правильно, — погодився Сем.
— Їх можна удавати, містер Веллер, — сказав Джоб.
— Я це добре знаю, — ствердив Сем, — і знаю людей, які можуть самохіть виливати їх цілими цебрами.
— А цього, містер Веллер, підробити вже не можна, і дійти до такого — болісна путь. — Джоб показав на свої щоки і, закачавши рукав, оголив руку, яка, здавалось, мусила переламатись від першого дотику — так мало було на ній м'язів.
— Що ви робили з собою? — жахнувся Сем.
— Нічого.
— Нічого? — повторив Сем.
— Оце вже кілька тижнів, як я нічого не роблю і майже стільки ж п'ю і їм.
Сем кинув оком на обличчя містера Тротера та на його нужденну постать, зрозумів усе, схопив його за руку й потяг за собою.
— Куди ви йдете, містер Веллер? — спитав Джоб, даремно силкуючись визволитися з потужних рук свого колишнього ворога.
— Ходім,— відповів Сем.— Ходім! — Не вшанувавши його дальшими поясненнями, містер Веллер приставив Джоба до буфету й звелів подати кухоль портеру.
— А тепер, — промовив Сем, — пийте. Пийте до останньої краплі і, як вип'єте, перекиньте кухоль, щоб я бачив, що там нічого не лишається.
— Але, любий містер Веллер...— протестував Джоб.
— Швидше! — владним тоном сказав Сем.
Спонукуваний таким способом, містер Тротер підніс кухоль до губ і поволі, майже непомітно, спорожнив його. Він спинився раз —і тільки раз,— щоб перевести дух, але не підвів обличчя від посудини, яку за кілька хвилинок перекинув сподом угору. Нічого не вилилося з неї, опріч небагатьох клубків піни, що повільно відірвались від вінець і впали на підлогу.
— Добре! — схвалив Сем.— Як почуваєте ви себе після цього?
— Краще, сер. Здається, краще,— відповів Джоб.
— Ще б пак,— авторитетно ствердив Сем.— Це подібно до того, як наповняють газом балон. Я на голе око бачу, як ви гладшаєте. Що ви сказали б про другий кухоль такого ж розміру?
— Спасибі, більше не треба. Дуже вам вдячний, сер,— сказав Джоб.
— Ну, а чогонебудь печеного?
— Дякуючи вашому ласкавому панові, сер, ми мали сьогодні баранину з картоплею і з підлевою.
— Як! Він встиг уже подбати й про вас? — скрикнув Сем.
— Так, встиг, сер,— відповів Джоб.— Більше того, містер Веллер. Мій пан був занедужав, так він дістав нам кімнату замість конури, де ми жили, заплатив за неї, сер, і приходив до нас вночі, коли ніхто не міг його бачити. Містер Веллер,— сказав Джоб з непідробленими на цей раз слізьми, — я ладний служити цьому джентльменові, аж доки не впаду мертвий до його ніг.
— Е, ні, це вже ви киньте, сер! — із запалом промовив Сем.— Це ви киньте. Нічого подібного не буде.
Джоб Тротер витріщив очі.
— Нічого подібного не буде, голубе мій,— повторив Сем.— Ніхто, крім мене, не слугуватиме йому. А тепер я відкрию вам ще один секрет,— промовив містер Веллер, заплативши за пиво.— Я ніколи не чув,— чуєте?— ніколи не бачив і ніколи не читав про ангелів у штиблетах та гетрах і в окулярах — хоч за окуляри я не можу ручитись. Але, слово честі, Джоб Тротер, він справжнісінький ангел, не зважаючи на всі причандали. Покажіть мені когонебудь, хто насмілиться казати, що є люди кращі за нього! — пославши цей виклик, містер Веллер поклав решту грошей у бокову кишеню і, енергійно вимахуючи руками, подався шукати предмет їхньої розмови.