— Ви — пара...
— Майте на увазі, сер, — застеріг Фог, — це вам дорого стане.
— ...пара злодіїв і суціг,— зневажаючи це попередження, продовжував містер Піквік.
— Злодії! — повторив він, перехилившись через поруччя сходів, якими спускалися вниз аторнеї.
— Злодії! — гримів містер Піквік, виприснувши з рук Перкера й Лаутена і висунувшись з вікна.
Коли містер Піквік втяг свою голову в кімнату, обличчя його, як і завжди, було лагідне й спокійне. Усміхаючись, він знову ввійшов до кабінету, повідомив, що скинув великий тягар з свого сумління, і сказав, що почуває себе щасливим.
Перкер не говорив ні слова, доки не спорожнив свою табакерку й послав Лаутена наповнити її знову. Тоді його напав сміх, що тривав п'ять хвилин, а потім він сказав, що, власне, мусив би дуже розсердитись, але нині не може думати про серйозні речі, і розсердиться, як тільки дістане змогу.
— А тепер, — заявив містер Піквік, — дозвольте мені розрахуватися з вами.
— Таким же способом, як ото зараз?— спитав, знову заходячись сміхом, Перкер.
— Ні; як слід, — відповів містер Піквік, виймаючи свою записну книжку й сердечно стискуючи руку маленькому чоловічкові. — Але я маю на увазі самі грошові розрахунки. Ви зробили мені силу люб'язностей, за які я ніколи не сплачу вам та й не хочу, бо волію залишатися вашим винуватцем і надалі.
Після такого вступу приятелі, з багатьма знаками приязні та пошани, заглибилися в дуже складні розрахунки та розписки, які пройшли колись через Перкера й були сплачені тепер містером Піквіком.
Вони саме дійшли до кінця, коли у двері загримотіли. То був не звичайний подвійний стук, а безперервна низка грімких ударів. Здавалось, що кільце стукає самотужки або коло дверей стоїть божевільний.
— Господи, що це таке? — аж підскочив у своєму кріслі Перкер.
— Я думаю, хтось стукає в двері, — сказав містер Піквік, немов у цьому міг ще бути сумнів.
Кільце відповіло на це енергійніше, ніж спроможні були б відповісти слова, бо стук безупинно тривав з дивовижною силою, знімаючи страшенний шум.
— Боже мій! — сказав Перкер, дзвонячи. — Ми переполохаємо увесь квартал. Хіба ж ви не чуєте стукоту, містер Лаутен?
— Зараз відчиню, сер, — одповів клерк.
Той, що стукав, немов почувши відповідь і бажаючи показати, що більше чекати не може, зняв справжню бурю.
— Це просто жах якийсь, — промовив містер Піквік, затуляючи пальцями вуха.
— Поспішіть же, містер Лаутен,— наказав Перкер,— інакше він потрощить нам двері.
Містер Лаутен, що мив у темній комірчині руки, поквапився відчинити і побачив явище, про яке розповідатиметься в наступному розділі.
Розділ XLI,
де містяться деякі подробиці щодо стуку в двері та про інше, в тому числі про цікаві відкриття, зв'язані з іменами містера Снодграса й одної юної леді і аж ніяк не сторонні для нашої історії.
Те, що з'явилося перед очі здивованого клерка, був хлопець — напрочуд гладкий хлопець, одягнений, як козачок. Він стояв на маті з заплющеними очима, немов спав. Клерк ніколи й ніде не бачив такого гладкого хлопця, і це, в поєднанні з надзвичайним спокоєм усієї його постаті, чого ніяк не можна було сподіватися від причинця такого грюкоту, здивувало Лаутена найбільше.
— У чім справа? — спитав клерк.
Надзвичайний хлопець не відповів ні слова; тільки хитнув головою, і клеркові здалося навіть, ніби він злегка хропе.
— Звідки ти? — питався клерк.
Хлопець не поворухнувся. Він важко дихав, але усіма іншими сторонами був цілком нерухомий.
Клерк тричі повторив запитання і, не діставши ніякої відповіді, збирався вже зачиняти двері, коли хлопець раптом розплющив очі, кілька разів моргнув, один раз чхнув і підняв руку, неначе лагодився поновити стукання. Побачивши, що двері відчинені, він здивовано озирнувся і нарешті втупив погляд в обличчя містера Лаутена.
— Якого біса ти так стукаєш? — роздратовано скрикнув клерк.
— Як так? — сонним голосом повільно спитав хлопець.
— Та так, як сорок візників разом,— пояснив клерк.
— Тому, що пан наказав мені стукати, доки не відкриють, бо інакше я можу заснути, — відповів хлопець.
— Ну, гаразд, — промовив клерк,— в якій справі тебе прислано?
— Сказати, що він чекає внизу коло сходів.
— Хто він?
— Та пан же. Він хоче знати, чи дома ви.
Виглянувши у вікно й побачивши коло дверей кеб, а в ньому симпатичного літнього джентльмена, містер Лаутен жестами попросив його зайти до контори, після чого старий джентльмен зараз же вистрибнув з екіпажу.
— Це і є твій пан, там у кебі?
Хлопець ствердно нахилив голову.
Дальші запитання були перервані з'явленням старого Вордла, якого Лаутен зараз же провів до кабінету.
— Піквік! — крикнув старий джентльмен. — Вашу руку, друже! А я до позавчорашнього дня і не знав, що ви страждаєте у тюрмі. Як ви дозволили йому це, Перкер?
— Нічого не міг вдіяти, любий мій сер, — відповів Перкер, сміючись та нюхаючи тютюн. — Ви ж знаєте, який він упертий.
— Авжеж що знаю; авжеж, — сказав старий джентльмен.— А проте сердечно радий бачити його. Тепер уже я не спущу його з ока.
З цими словами Вордл ще раз стиснув руку містерові Піквіку, а коли те саме вчинив і з Перкером, кинувся в крісло, і його веселе обличчя знову засяяло усмішкою та здоров'ям.
— Ну, — сказав Вордл, — і гарні ж діла тепер робляться... понюшку вашого тютюну, голубе Перкер... такого ще й не бувало; га?
— Що ви хочете сказати?— спитав містер Піквік.
— Сказати! — повторив Вордл.— Та дівчата ж усі показились. Скажете, це не новина? Мабуть, і не новина, а втім, це правда.
— Невже ви приїхали до Лондона кат-зна звідки спеціально сповістити нас про це?— спитав Перкер.
— Ні, не зовсім,— відповів Вордл,— хоч це й було головною причиною мого приїзду. А як Арабелла?
— Дуже добре,— сказав містер Перкер,—і я певний, буде щаслива побачитися з вами.
— Ач, кароока лукавниця! — засміявся Вордл.— Я й сам намірявся трохи згодом одружитися з нею. Але я радий; дуже радий.
— Як довідались ви про це? — зацікавився містер Піквік.
— Та не від кого ж, як від моїх дівчат, звичайно,— відповів Вордл. — Арабелла позавчора написала, що одружилась без згоди батька її чоловіка, і що ви поїхали здобувати ту згоду, хоч тепер уже й пізно. Я вирішив, що це саме час серйозно поговорити з моїми дівчатами, понаказував, яка то жахлива річ, коли діти дружаться без згоди батьків і таке інше, але, чорт побери, не справив на них ні найменшого враження. На їхню думку виходить, що куди жахливіше вінчатися без дружок. Зрештою, з таким же успіхом я міг би проповідувати й перед самим Джо.