Промови обох кандидатів, абсолютно різні всіма сторонами, мали єдину прекрасну спільну рису. Обидва оратори над усе звеличували гарні прикмети й чесноти ітонсвілців. Обидва висловили думку, що незалежніших, освіченіших, розумніших, благородніших і безсторонніших людей ніж ті, що голосуватимуть за них, не було ще ніколи. Кожен невиразно натякнув, що свинячі властивості прихильників ворожого кандидата унеможливлюють виконання ними громадських обов'язків. Фіцкін сказав, що ладний робити все, що від нього зажадають його виборці. Сламкі сказав, що не поступиться нічим, аби тільки задовольнити тих, хто голосуватиме за нього. Обидва запевнили, що промисловість і торгівля ітонсвілські близькі їхнім серцям, як ніщо в світі, і кожен з них мав змогу з цілковитим довір'ям до своїх слів запевнити, що оберуть саме його.
Балотували підніманням рук. Мер підрахував голоси на користь вельмишановного Семюела Сламкі з Сламкі-гола. Гораціо Фіцкін, есквайр, з Фіцкін-лоджа, зажадав таємного голосування і домігся свого. Потім була висловлена подяка мерові за вміле керування виборами, а мер подякував виборцям і побажав, щоб надалі він міг виявити свою вмілість, сидячи в кріслі (бо на цей раз йому довелося тільки стояти).
Похід знову вишикувався, екіпажі повільно покотили назад, а учасники походу кричали загрозливо або ухвально, залежно від того, що підказували їм їхні почуття чи примхи.
Увесь час, поки відбувалося голосування, усе місто перебувало в гарячці. Все було влаштоване якнайпристойніше і з нечуваною щедрістю. Збуджуючі напої по ресторанах коштували незвичайно дешево; ресорні фургони їздили по вулицях для зручності виборців, яким запаморочилася б голова — пошесть, що під ту пору в жахних розмірах поширилася серед виборців і під впливом якої їх часто бачили простягненими на бруці в стані цілковитої нечулості. Невеличка купка виборців не проявляла своїх виборчих симпатій до останнього дня. Вони були розважливі й обережні люди і не піддавались на докази жодної з партій, які не шкодували часу, щоб переконати їх. За годину до закриття ящиків містер Перкер попросив приватного побачення з цими інтелігентними, з цими благородними, з цими патріотичними людьми. І ті дали згоду. Його аргументація була коротка, але переконлива. Всі двадцять чоловік пішли гуртом до ящиків і, коли повернулися, вельмишановного Семюела Сламкі з Сламкі-гола було обрано остаточно.
Розділ XII,
де подаються правдиві портрети двох видатних осіб і описується парадний сніданок у них, який спричинюється до з'явлення старого знайомого та написання нового розділу.
Тоді як містер Піквік з містером Вінклем зовсім по-домашньому жили у видавця газети, містер Тапмен і містер Снодграс були облишені на самих себе.
Сумління дорікало трохи містерові Піквіку за те, що він занедбав своїх друзів у готелі "Павича", і ранком третього дня по закінченні виборів він зовсім був налагодився відвідати їх, коли вірний його слуга подав йому візитну картку з таким написом:
МІСТРИС[17] ЛЕО ГАНТЕР
Ітонсвіл
— Особа чекає,— з відтінком глузування сказав Сем.
— Вона хоче бачити мене? — спитав містер Піквік.
— Він хоче бачити вас і нікого іншого, як казав особистий секретар сатани, коли викликав доктора Фауста, — відповів містер Веллер.
— Він! Хіба ж це чоловік?
— В усякому разі — дуже добра підробка чоловіка,— відповів містер Веллер.
— Але на картці жіноче ім'я, — зауважив містер Піквік.
— Проте дав її мені джентльмен. Він чекає у вітальні й сказав, що краще сидітиме там цілий день, ніж не побачиться з вами.
Почувши про таке рішення, містер Піквік зійшов у вітальню, де сидів поважний добродій, що встав при його вході і промовив тоном глибокої шаноби:
— Містер Піквік, гадаю?
— Він самий.
— Зробіть мені честь, сер, дозволити стиснути вашу руку, — сказав поважний добродій.
— З охотою, — відповів містер Піквік.
Незнайомий струснув йому руку й продовжував:
— Ми чули про ваше славетне ім'я, сер. Чутки про вас дійшли до місис Лео Гантер — моєї дружини. А я — містер Лео Гантер. — Незнайомий зробив паузу, ніби чекаючи, що ця звістка вразить містера Піквіка, але побачив, що той лишається цілком спокійним, і тому закінчив:
— Моя дружина, сер, пишається знайомістю з усіма, хто вславився через свої вчинки або через свої таланти. Дозвольте ж мені, сер, вмістити на чільному місці цього списку прізвище містера Піквіка і його товаришів — членів Клубу, що завдячує йому своє ім'я.
— Мені буде надзвичайно приємно познайомитись із такою освіченою дамою, сер, — сказав містер Піквік.
— І ви матимете цю приємність, — запевнив поважний добродій.— Завтра ранком ми влаштовуємо парадний сніданок, такий собі fëte champêtre[18] для великої кількості тих, що уславили себе своїми вчинками або талантами, і місис Гантер сподівається, що ви з вашими друзями вшануєте нас своєю присутністю.
— З великою приємністю, — погодився містер Піквік.
— Серед вас є, здається, джентльмен, що написав кілька прекрасних поезій, сер? — спитав містер Гантер.
— У мого друга містера Снодграса дійсно є нахил до поезії, — відповів містер Піквік.
— Має його і місис Лео Гантер, сер. Вона обожнює поезію. Вона живе тільки нею. У неї самої є кілька чарівних речей. Та ви, певно, читали десь її — "Оду конаючій жабі", сер?
— Здається, ні,— одказав містер Піквік.
— Ви дивуєте мене, сер. Адже ода ця зробила величезну сенсацію. Вона була підписана літерою "Л" з вісьмома зірочками й надрукована спершу в "Журналі для жінок". Вона починається так:
Ось лежить та іздихає,
Черевом униз конає
І на мене позирає
Нерухома жаба
Ряба.
— Краса!— сказав містер Піквік.
— Розкіш! — ствердив містер Гантер, — і яка ж простота!
— Надзвичайно, — погодився містер Піквік.
— Дальший куплет ще зворушливіший. Хочете, я його прочитаю?
— Будьте ласкаві, — попросив містер Піквік.
Певно, хлопець розбишака
Нацькував на ню собаку.
І лежиш ти край байраку,
Непритомна жаба
Ряба.
— Художність буквально дивовижна, — сказав містер Піквік.
— Надзвичайна, сер, надзвичайна! Але ви почуєте цю оду з уст самої місис Гантер. Тільки вона й може надати їй належного характеру. Вона декламуватиме її завтра у відповідному вбранні.