Джордж Напкінс, есквайр, зазначений головний суддя, був найважливішою особою, яку найшвидший мандрівник знайшов би на земній кулі, від сходу до заходу, двадцять першого червня, коли найдовший за цілий рік, як показують календарі, день дав би йому найбільше часу для розшуків. Описуваного нами ранку містер Напкінс перебував у стані величезного збудження й гніву, бо в місті виявився заколот: всі учні найбільшої денної школи змовились побити шибки у вікнах одної нездатливої торговки яблуками, освистали сторожа громади й закидали камінням поліцію — викликану придушити бунт. Містер Напкінс сидів у себе в кабінеті, велично зсунувши брови й киплячи від гніву, коли йому доповіли, що якась леді хоче бачити його в дуже важливій приватній справі. Містер Напкінс прибрав загрозливо-спокійного вигляду й звелів увести леді. Наказ, як і всі розпорядження імператорів, суддів та інших можновладців, виконали негайно, і схвильована міс Вісерфілд була введена до кабінету.
— Мазл! — промовив суддя.
Мазл був кур'єр з надзвичайно довгим тулубом і короткими ногами.
— Мазл!
— Тут, ваша честь.
— Поставте стілець і залиште кімнату.
— Слухаю, ваша честь.
— Прошу, мадам, у чому ваша справа?— спитав суддя.
— Це — дуже прикра історія, сер,— вагалася міс Вісерфілд.
— Дуже можливо, мадам,— погодився суддя.— Заспокойтесь трохи,— тут містер Напкінс доброзичливо глянув на леді,— і скажіть, що привело вас до мене,— тут суддя переміг людину: містер Напкінс знову мав неприступний вигляд.
— Мені страшенно неприємно, сер, приходити до вас з такою звісткою, але я боюсь, що тут має відбутися дуель.
— Тут? — не зрозумів суддя.— Де тут, мадам?
— В Іпсвічі.
— В Іпсвічі, мадам! Дуель в Іпсвічі! — мало не задихнувся суддя.— Неможливо, мадам. Нічого подібного в Іпсвічі ніхто не вигадає. Я не думаю, щоб знайшлося в нас двоє людей, які дозволили б собі порушити спокій цілого міста.
— На нещастя, повідомлення моє цілком підставне,— сказала леді.— Я сама була присутня, коли вони сперечалися.
— Щось таке просто неймовірне,— дивував суддя.— Мазл!
— Тут, ваша честь.
— Пришліть сюди містера Джінкса. Швидше!
— Слухаю, ваша честь.
Мазл вийшов, а через хвилину в кабінет увійшов блідий, гостроносий, не дуже вгодований, бідно одягнений клерк середнього віку і, діставши наказ занотувати свідчення леді, сів і почав записувати.
— Цей Піквік — головний заводець, скільки я розумію?— зрезюмував суддя, коли свідчення було записане.
— Так,— ствердила леді.
— А другий бунтівник... Як його ім'я, Джінкс?
— Тапмен, сер.
— Тапмен — секундант?
— Так.
— А другий дуеліст, ви кажете, зник, мадам?
— Зник,— трохи закашлялась леді.
— Добре. Ці два шибайголови, очевидно, приїхали з Лондона, щоб зводити з світу підданців його величності. Вони думають, що на такій віддалі від столиці десниця правосуддя не діє. Ми їм покажемо, як вона не діє. Заготуйте ордери на арешти, Джінкс. Мазл!
— Тут, ваша честь.
— Грамер унизу?
— Так, ваша честь.
— Пришліть його нагору.
Улесливий Мазл ретирувався й зараз же повернувся в супроводі літнього джентльмена в ботфортах. Головними ознаками його були: ніс у формі пляшки, хрипкий голос, тютюнового кольору сюртук і блукаючий погляд.
— Грамер! — сказав суддя.
— Я, ваша честь.
— В місті тепер спокійно?
— Цілком, ваша честь. Населення заспокоїлось; хлопці пішли грати в крикет.
— Діяти за наших часів можна тільки рішучими способами. Грамер,— переконаним тоном промовив суддя, підписуючи ордери.— Грамер, ви приведете цих осіб до мене сьогодні ж по обіді. Знайдете ви їх у готелі "Великого Білого Коня". Беріть допомогу й мерщій виконуйте розпорядження. Мазл!
— Тут, ваша честь.
— Проведіть леді.
Міс Вісерфілд вирушила до готелю глибоко вражена розумом та вченістю судді. Містер Напкінс вирушив снідати. Містер Джінкс вирушив у світ міркувань, бо він не мав куди піти — маленьку загальну кімнату, де він спав уночі на канапі, удень займала сім'я його квартирної хазяйки. А містер Грамер вирушив виконувати розпорядження судді, щоб змити образу, вчинену ранком йому і другому представникові його величності — сторожеві.
Поки провадились рішучі й грізні готування, що мали на меті забезпечити порядок у королівстві, містер Піквік і його друзі, не мавши й гадки про всі ці важливі події, спокійно сиділи за обідом і дружньо розмовляли. Містер Піквік, на велику втіху товариства, а особливо містера Тапмена, саме оповідав про свої пригоди минулої ночі, коли двері відчинилися, і в кімнату дещо незаконно зазирнула чиясь фізіономія.
Поведінка містера Грамера була суто фахівська, але разом із тим і своєрідна. Поперше, увійшовши в кімнату, він засунув двері на засув; подруге, старанно витер бавовняною хусточкою свою голову й обличчя; потрете, поклав свій капелюх з бавовняною хусточкою всередині на найближчий стілець, а, почетверте, витяг з внутрішньої кишені лівреї коротенький жезл з бронзовою коронкою на кінці і з тогосвітнім виглядом поманив ним містера Піквіка.
Перший зламав мовчанку містер Снодграс. Він суворо глянув на містера Грамера й енергійним тоном сказав:
— Це — приватне приміщення, сер. Приватне приміщення!
Містер Грамер похитав головою і відповів:
— Ніяких приватних приміщень для представника його величності, коли він пройшов уже вхідні двері. Так каже закон. Дехто каже, нібито квартира кожного англійця — то його замок. Дурні вигадки!
Піквікці в замішанні перезирнулися.
— Хто тут містер Тапмен? — спитав Грамер. Про містера Піквіка він навіть і не питався, бо інтуїтивно вгадав його відразу.
— Я — Тапмен,— озвався цей джентльмен.
— А я — закон,— відрекомендувався містер Грамер.
— Як? — не зрозумів містер Тапмен.
— Закон,— повторив містер Грамер,— закон; влада цивільна й виконавча, коли хочете знати мій титул. А ось мої уповноваження. Бланк на Тапмена, бланк на Піквіка — за порушення спокою нашого владаря, короля. Документи всі в порядку. Я арештую вас, Піквік, і вас, Тапмен.
— Що ви хочете сказати цими нахабними фразами?— аж підскочив містер Тапмен.— Геть з кімнати!
— Алло! — крикнув містер Грамер, розважливо відступаючи до дверей і відчиняючи їх пальців на два.— Даблі!