У Серджент-Іні засідали двоє суддів — один з найвищого суду, другий з касаційного департаменту,— які мали розібрати силу справ, коли судити з кількості аторнейських клерків, що бігали в усіх напрямках з пачками паперів. Коли вони під'їхали до низької арки, яка править за вхід до Іна, містер Перкер спинився на хвилину переговорити з візником про плату та решту, а містер Піквік, відійшовши трохи набік від людського потоку, що вливався під арку й виливався спід арки, з цікавістю став роздивлятись навкруги.
Увагу його привернули три чи чотири обшарпані чоловіки, що доторкалися до своїх капелюхів, вітаючи багатьох аторнеїв і, здавалося, мали з ними справи, природу яких містер Піквік не міг угадати. Виглядали вони досить цікаво. Один був ставний і трохи кривий, у поруділому чорному сюртуці й білій нашийній хустці; другий — кремезний суб'єкт у такому ж костюмі, із великою рудою хусткою круг шиї; третій — маленький, висхлий, з прищуватим обличчям і зовнішністю п'яниці. Заклавши руки за спину, вони вешталися скрізь і час від часу, занепокоєно шептали щось на вухо якомунебудь джентльменові з паперами, який пробігав повз них. Містер Піквік пригадав, що, проходячи тут, він дуже часто бачив, як вони никають під аркою, і йому захотілося довідатись, до якого фаху належать ці темні людці.
Він саме збирався спитати про це Нембі, який стояв поруч і смоктав золоту обручку на своєму мізинному пальці, коли до них підійшов Перкер і, зауваживши, що не можна гаяти часу, повів їх у Ін. Дорогою до містера Піквіка наблизився кривий чоловік і, чемно доторкнувшись до свого капелюха, передав йому писану візитну картку. Не бажаючи образити його, містер Піквік узяв її й поклав у кишеню жилета.
— Ну, — сказав Перкер, повертаючись назад перед тим, як увійти до одної з кімнат, щоб пересвідчитись, чи тут його компаньйони.— Сюди, дорогий мій сер! А! а вам чого треба?
Останнє питання було адресоване до кривого, що, непомітно для містера Піквіка, приєднався до їхнього товариства. Замість відповідати, кривий знову, з усією можливою звичайністю, доторкнувся до капелюха і показав на містера Піквіка.
— Ні, ні! — посміхнувсь Перкер. — Ви нам непотрібні, дорогий друже; ви нам непотрібні.
— Перепрошую, сер, — сказав кривий.— Джентльмен узяв мою картку. Сподіваюсь, ви використаєте мене, сер. Джентльмен кивнув до мене головою. Я пошлюся на самого джентльмена. Ви кивнули, сер?
— Пху, пху, дурниці! Ви ж нікому не кивали, Піквік? То — помилка, помилка, — промовив Перкер.
— Джентльмен дав мені свою картку, — пояснив містер Піквік, витягаючи її з кишені. — Я узяв її, бо джентльмен, здалося мені, хотів цього. Правду кажучи, мені цікаво було б глянути на неї вільного часу. Я...
Маленький аторней вибухнув голосним сміхом, повернув картку кривому, пояснивши це помилкою, а коли обурений чоловік пішов, шепнув містерові Піквіку, що то — тільки поручитель.
— Хто? — не зрозумів містер Піквік.
— Поручитель,— повторив Перкер.
— Поручитель?
— Так, дорогий мій сер; тут їх з півдюжини. Ручаться за вас на всяку суму і беруть лише півкрони. Цікава торгівля; правда? — спитав Перкер, частуючи себе понюшкою табаки.
— Як? тобто ці люди заробляють собі на життя тим, що за півкрони дають брехливі свідчення перед нашими суддями! — скрикнув містер Піквік, майже задихуючись від такого відкриття.
— Ну, я точно не знаю нічого про брехливі свідчення,— відповів маленький джентльмен. — Суворе слово, дорогий мій сер, дуже суворе слово. Просто законна фікція, і нічого більше. — Сказавши це, аторней знизав плечима, усміхнувся, взяв другу понюшку тютюну і увійшов до приміщення судейських клерків.
По закінченні всіх звичайних формальностей особа Семюела Піквіка була доручена доглядові поліцая, який мав приставити його до Флітської тюрми для винуватців. В ній містерові Піквіку належало перебути аж доки витрати та відшкодування по позову "Бардл проти Піквіка" не буде сплачено до останнього фарсинга.
— А це, — сказав усміхаючись містер Піквік, — станеться дуже й дуже не скоро. Покличте карету, Сем. Перкер, друже, бувайте здорові.
— Я поїду з вами подивитись, як ви там улаштуєтесь,— промовив Перкер.
— Ні, — відповів містер Піквік. — Я волів би, щоб тепер зі мною не було нікого, крім Сема. Я напишу вам, як тільки влаштуюся там. А тим часом — на все краще.
По цих словах містер Піквік у супроводі поліцая сів у карету, Сем примостився на передку, і екіпаж рушив у дорогу.
— Незвичайна людина! — скрикнув Перкер, застібуючи рукавички.
— Який би банкрот вийшов з нього, сер, — зауважив містер Лаутен, що стояв поруч. — Завдав би він клопоту всім комісіонерам, якби вони намагалися стягти з нього хоч фарсинг.
Аторней, здавалося, не поділяв професійного захвату свого помічника перед вдачею містера Піквіка, бо не вшанував його відповіддю.
Час робить дива. За потужною допомогою цього старого джентльмена навіть наймана карета проїздить таки півмилі. Вони нарешті спинилися, і містер Піквік вийшов з екіпажу коло воріт Фліта.
Озираючись через плече, чи йде за ним заарештований, поліцай повів містера Піквіка в тюрму. Увійшовши, вони повернули ліворуч і вступили у вартівню. Важкі двері в ній напроти тих, в які вони ввійшли, були під охороною кремезного тюремника з ключем у руці і вели всередину тюрми.
Тут, поки поліцай показував документи, вони спинилися, і містера Піквіка повідомили, що йому доведеться зачекати, доки він відбуде церемонію, відому під назвою фотографування.
— Фотографування! — скрикнув містер Піквік.
— З вас знімуть портрет, сер, — пояснив кремезний тюремник.— Портрети в нас роблять знаменито. Затримують вас тільки на хвилиночку, а схожість — надзвичайна. Заходьте, прошу, сер, і будьте як дома.
Містер Піквік пристав на запрошення й сів, а Сем, спершись на спинку крісла, шепнув йому, що фотографування тут — умовний термін. Під цим словом у тюрмі розуміють огляд арештанта всіма тюремниками, які мусять уміти відрізняти в'язнів від одвідувачів.
— Нехай так, Сем, — сказав містер Піквік. — Я хотів би тільки, щоб артисти ці приходили швидше. Тут все ж буває публіка.
— Вони не забаряться, я думаю, — заспокоїв свого пана Сем.