— Пропустіть, пропустіть! — гукає жид, розпихаючи народ. Підійшли. Тільки що підняли платок, як ударили у церкві в дзвона. Зично
роздався в морозному повітрі гудючий поклик. Старий, що підіймав платок,
кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь.
— Злякавсь, дядьку! — гукнув хтось.
— Чого злякавсь! Не первина! — одказав той і скинув платок геть з голови. На світ показалося широке жіноче лице, побілене на щоках морозом, З діркою замість носа.
Народ затовпився, одно на другого лізе — подивитись.
— Отака ловись! Що то, ніс одмерз?
— Одмерз! Його й зовсім не було.
— Як, без носа?
— Атож.
— Хто ж воно: чоловік, жінка?
— Впадає бути жінці.
Волосні стояли і понуро дивилися на мерзлу. Найпильніше старичок — він наче бачив де таке обличчя і тепер пізнавав. Аж ось приїхав і старшина З писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пішов прямо до крамниці.
— А що, Кириле, задивився так? Пізнаєш?
— Пізнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, — одказав той, одступаючи назад.
— А ось ми довідаємося, що воно. Треба обіськати, може, при їй гроші є, бомага яка. Та й огида ж яка! — сказав він, глянувши, і плюнув.
— Беріть, лиш, на сани та одвезіть у волость, — додав далі.
— Ні, так не приходиться, — повернувсь писар. — А може, вона не змерзла. Може... Треба станового дожидати.
— А справді, мабуть, так.
— Так, так, — загукав жид. — А хто мені заплате за те, сцо я не буду торгувати?
— Чому не будеш? Хіба вона тобі ход зайняла?
— Ну, то сцо, сцо не ход? А хто піде у лавку? Ну? — гукав жид.
— А чого ж ти вистроїв такий затишок. Думала, бач, ніч у йому пересидіти, та не видержала! — хтось жартував до жида.
Жид, плюючись, побіг у хату. Народ гомонів, вештався, одні одходили, другі надходили, переходили з місця на місце, товпились, дивувались, хто воно, відкіля.
— Та вже ж у гріх не впадемо, коли обшукаємо! — сказав старшина і послав руку під ганчір'я. Він довгенько рився і витяг з-за пазухи якусь невеличку в'язанку. Розгорнув — шматок паперу. Писар так і вп'явся очима. "Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина".
— Христя! — скрикнув Кирило. — Вона, вона! За батьком пішла. І батько змерз, і її не минула та ж доля.
— Христя? Це та, що в Колісника була?.. На хуторі проживала? — заголосили люди.
— Вона ж.
— Та ж була з носом, а ця без носа.
— Мало чого що без носа. Зяте, бач, у городі весело жила, — підхопили на зубок жінки.
— Довіялася!
— Отак усім тим повіям буде!
І жінки почали розходитись. За ними чоловіки. Людей порідшало, хто пішов до церкви, хто додому. Старшина з писарем поїхали в волость, наказавши Кирилові сторожити. Той сів по другий бік лавки і сумно дивився на Христине безносе лице. Дехто з людей підходив, питався у його, хто такий, і, почувши, мерщій ішов далі.
Аж ось здалі почулося: "Цоб! цоб! цоб!" — доносився скрип, гомін. Незабаром з вулиці виткнулась одна паровиця волів, далі друга, третя, четверта. Сани широкі, повно навантажені лантухами.
— Здоров, Кириле! — обізвався перший чоловік, зостановивши волів.
— Здоров.
— А що се тут сидиш?
— Сторожу он мерзлу...
— Кого?
— Христю знав?
— Яку?
— А що в Колісника жила.
— Аякже! — скрикнув чоловік. — Добра душа була.
— Ото ж вона!
Чоловік підійшов подивитись. За ним і другі погоничі. Вийшов і жид, певно, того, чи не візьмуть проїжджі півкварти. Почався гомін, споминки. Згадали Колісника, згадали й Христю.
— Лихий він був, та вона здержувала, — казав Кирило.
— Уже який він не лихий був, а все кращий, ніж тепер настало, — хвалився один з погоничів. І почав розказувати, як Лошаков, купивши землю, здав її у оренду Кравченкові. А се — пропасть не чоловік! І під землею знає, що робиться. Чи давно погорів, а от як розжився, тисячами ворочав. Оде його пшеницю веземо у город.
— У город! — глухо забубонів Кирило. — Все у город, все у город! Ту ненажерливу прірву нічим не загатиш: скільки не давай, усе мало, все переведе. Оце, бач, що зробив город, — указав він на Христю, — що за дівка була — і здорова, і красива. А запопала у город — висмоктав все з неї, що можна було висмоктати, та й викинув каліку у село змерзати!
— Сцо ти, Кирило, плетеш дурне? — умішався жид. — А що б воно було, якби городу не було? Де б ви дівали свій хліб? На те і село, щоб хліб робити, а город буде купувати. У селі робота, а в городі — комерція.
— Ох, чую я, — зітхнувши, мовив Кирило, — незабаром твоя комерція цілком нас проглине з душами!
Погоничі, слухаючи ту розмову, задумалися... Перед ними стояла гірка селянська доля... б'єшся-б'єшся, а городська комерція все переведе!
— Ну, чого, дядьки, задумалися? Час уже погрітися, а то ще померзнете. Нуте, лиш, усиплю півкварти. За провоз пшениці, певно, добрі гроші забрали.
Дядьки понуро подивилися на жида, зітхнули і пішли до своїх саней. Вони везли пшеницю у город не за гроші, а за одробіток. Кравченко здавав їм землю по десять рублів за десятину і по тижню роботи.
Тільки через тиждень Христю поховали. Поки виїхав становий, поки слідствіє зробив, днів п'ять увійшло. А там знову затягліїся... Як і де ховати? Становий сказав — по-християнській, та батюшка не рішився без бумаги. Поки бумага прийшла — і тиждень минув. Поховали її по-християнській у самому глухому кутку кладовища, біля рову, від дороги. О6 тім уже більш усього Федір старався. Він правив за батюшку і бігав по селу збирати на похорони. Хто що дасть — хто лиху сорочечку, юпчину, хто коряк якого хліба. Карпо Здір розщедрився і, перехрестившись, аж два карбованці викинув. Люди казали, що не зігнувся б Карпо і десять викинути, — він з Притичиного добра розжився. На ті зібрані гроші Федір і хрест поставив, і повесні вишню посадив. Чорна Ївга, гуляючи по шинках, сміялася, що Федір, знать, не забув першого кохання. Горпина лаялась.
— Чудна ти! Се ж не для себе, се для душі, християнської душі, — умовляв він жінку.
— Дурний, лапсай ти! Правду казав покійний батько, що вона тебе кошачим мозком напоїла. І напоїла!
Федір мовчки робив своє. Він після Грицькової смерті наслідував його добро і зовсім би заможним зробився, коли б пильнував одного. А то на всі сторони кидається, то шевцем би він зробився, то столяром би став. Накупе струменту, поб'ється тиждень-другий та й кине. Одного тільки — церкви не кидавсь та паламарства. Ще до того з Христиною смертю став мов щиріший.