— Слухайте, — кажеш ти. — А про Прометея Гавриловича ми й зовсім забули. А він же там десь на скелі прикутий. Орел йому щодня груди розриває, печінку шматує.
— Чого це забули, — кажу. — Не забули. Але що ж тут зробиш…
— Ну, за міфами, — кажеш ти, — Прометея мусить звільнити Геракл. Але де зараз того Геракла знайдеш? Бачите, як усе переплуталося в часі й у просторі…
— Той Геракл, мабуть, давно на пенсії, — усміхнувся Агашкін.
— Слухайте, — кажеш ти. — А давайте самі спробуємо.
— Що? — питаю.
— Прометея звільнити…
— Теж іще! Геракл знайшовся! — реготнув Агашкін.
— Ну, зовсім самі, звичайно, не подужаємо, — кажеш ти. — Але якщо нам допоможуть…
— Хто?
— Тс!.. — робиш ти жест рукою і палець до вуст притуляєш.
Озирнулися ми з Агашкіним — хто б це нас міг підслухувати? Нікого не побачили, але про всяк випадок замовкли.
— Спершу нам слід — що? — кажеш ти.
— Що? — перепитуємо ми з Агашкіним.
— Спершу нам слід дізнатися, де ота скеля з Прометеєм. У який бік іти, де шукати, — кажеш ти. — Правильно?
— Правильно, — погоджуємося ми з Агашкіним.
— Яка наука нам у цьому допоможе? — питаєш ти. — Чи не географія?
— Географія, — як папуги, повторюємо ми.
І ти раптом тихо і чемно так (чемніше не можна) кажеш, глянувши догори:
— Геє Петрівно!.. Поможіть, будь ласка!..
Завмерли ми, вуха наставили.
І несподівано почули знайомий, як завжди, лагідний і привітний голос нашої вчительки географії.
— Ех, хлопчики, хлопчики! Таке просте завдання. Де ми з вами зараз? На місці майбутнього Києва. А скеля де? На Кавказі. А Кавказ де? На південний схід від Києва. Отже…
Голос замовк. Ми перезирнулися.
— Та-ак… — кажеш ти. — Як це ми самі не додумалися? Така проста річ. Аж незручно.
— А що нам дасть південний схід? — каже Агашкін. — На чому ми до Кавказу доберемося? Літака ж у нас нема.
— А хоча б те, що ми до Дніпра вийдемо, — кажеш ти. — Й оскільки, як ти правильно, Агашкін, зауважив, літака у нас таки немає, діставатися будемо водним шляхом. Як усі первісні люди. Дніпром до Чорного моря, а там і Кавказ.
— Правильно, — кажу я. — Плота побудуємо. І попливемо, як славетний Тур Геєрдал на "Кон-Тікі" або на "Тигрисі".
— От-от, — кажеш ти.
Агашкін тільки потилицю почухав. Та й було чого чухати. Шлях неблизький. І нелегкий.
— Тільки до Гефеста Івановича хай уже хтось із вас звернеться, — кажеш ти. — А то незручно, щоб усе я та я.
— Ні-ні! — запротестував Агашкін. — Тільки ти! Він тебе любить. Ти ж конструктор. А ми з Лесиком — звичайні чорнороби. Він нас, може, й не пам'ятає.
— Правильно, — погодивсь я.
Ти не дуже й сперечався.
Голову набік нахилив, як ти це вмієш, коли щось просиш, і ніжним таким голосочком:
— Гефесте Івановичу… Вибачте… Чи не могли б ви нам тільки підказати, з чого і як нам у таких умовах плота зробити?
Прислухалися.
Чуємо — прокашлявся хтось у небі й знайомим хриплуватим голосом нашого вчителя праці каже:
— Слухайте… Оно ліворуч од вас, бачите, купа, хмизом прикидана. То схов знарядь праці первісних людей. За останніми науковими даними, первісні люди у певних місцях робили такі схови. Раніше археологи гадали, що то стоянки, а тепер виявляється — схови знарядь праці. Так-от, розгортайте купу, вибирайте собі кам'яні сокири, різаки — й починайте. Свіжих зелених стовбурів не чіпайте, виберіть із бурелому, сонцем та вітром висушені, але не трухляві, не гнилі. А от ліанами зв'язуйте свіжими, гнучкими. Ну, давайте!..
Розгорнули ми купу, де схов був, вибрали собі замашні сокири, різаки найгостріші. Й узялися до роботи.
Можеш собі уявити, що то була за робота — витягати з бурелому товстелезні колоди, обрубувати кам'яними сокирами гілляки, зв'язувати колоди ліанами. Але ми не ремствували. Навіть навпаки — підспівувати почали. Бо зігрілися трохи.
І робили ми це вже на березі Дніпра. А то як би ми той пліт спустили на воду?
Попомучилися ми, але нарешті пліт був готовий. Зв'язували колоди прямо на воді у великій затоці. А тоді, взявши довгі жердини, вивели свого "Шаблезубого тигриса" (так ми його назвали) на течію — і почалася наша подорож.
Про ту нашу подорож можна дві серії набалакати: "По Дніпру" і "По морю". Але зараз нема часу.
Отже, уяви собі, як це в кіно робиться: спершу один кадр — пливемо Дніпром, підобідуючи на ходу якимись овочами та фруктами. Потім другий кадр — випливаємо з дніпровського гирла у Чорне море. Третій кадр — пливемо бурхливим Чорним морем під саморобними вітрилами з величезного первісного листя. Четвертий — знесилені лежимо на плоту, і хтось із нас, хай навіть Агашкін, кричить спрагло: "Земля!" І нарешті кадр п'ятий — виповзаємо ми на Чорноморське узбережжя Кавказу десь у районі теперішньої Гагри.
Скажу тільки одверто, що самі б ми ніколи на нашому "Шаблезубому тигрисі" до Кавказу не дісталися. Весь час ми змушені були звертатися до педабогів. Аполлон Григорович допомагав нам вести пліт у морі. Афіна Панасівна робила потрібні обчислення. Без Гери Андріївни ми просто повмирали б від спраги. Вона нам допомагала опріснювати воду. Артеміда Семенівна підгодовувала нас увесь час — то пташиними яєчками, то рибкою, а то й просто планктоном. Ну, а про Гефеста Івановича й говорити нічого. Бо наша мандрівка — то була суцільна робота, робота і ще раз робота.
От ми й на Кавказі.
Ну, певна річ, знову ж таки без учительки географії скелю ту ми не знайшли б. Знаєш, скільки на Кавказі скель!
Та нарешті дісталися ми й до скелі.
Дивлюсь — стоїть прикутий ланцюгами наш бідний Прометей Гаврилович, а величезний страшнючий орел махає біля нього крилами і націляється здоровенним дзьобом. От-от клюне.
Ми всі втрьох як закричимо:
— Ану киш! Ану геть звідси!
Орел на скелі сів, хижим оком на нас здивовано позирає — а це хто такі? Ще наче й усміхається глузливо. Зібрали ми останні сили, схопили по каменюці, замахнулися. Аж тут чуємо:
— Хлопці, не робіть цього! — каже зі скелі Прометей Гаврилович. — Не можна його чіпати. Він до Червоної книги занесений.
Розгубилися ми.
— Він же вас терзає! — кажемо.
— А хіба він винен? Дурний птах. Людського розуму не має. Придумали йому в міфі таку роль, він її й виконує.
— А що ж робити? Як же тоді вас звільняти? — дивуємося ми.