— Де дитина?.. Чия дитина?..— шепче він.
— Цієї матері... вона стоїть перед нами...
— Успокійся, товаришу. Це тобі так тільки здається...
Перед нами не стоїть мати з дитиною...
Перед нами немає нікого...
Тут до нас ніхто не прийде: ні дитина, ні жінка, ні батько, ні мати...
Я повторюю раз у раз останнє слово:
— Мати... мати...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І нараз душу всіх запалює бажання схилити голову на груди матері й почути на своєму волоссі пестощі її ніжної руки.
Тяжке пекло всіх терпінь зробило їх слабими, безпомічними, маленькими дітьми.
Вони самітні, всіми покинені, забуті богом і людьми.
Люди дали їм замість ніжності прокльони, замість серця гарматні кулі, замість родинного щастя кайдани неволі.
Природа кинула їх у холодні нетрі, звідкіля вороття немає.
І як маленька дитина тужить за матерньою груддю, заки засне, так і вони прагнуть якої-небудь ніжності, заки пустяться в далеку дорогу...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Понуре крякання круків збудило небо й гори з мертвецького сну.
Розвівається могильна тиша й холодна байдужість природи.
Десь далеко чути глухо понурий шум.
Буря йде...
Буде боротьба між небом і горами.
Між життям і смертю.
Шум котиться чимраз ближче, як далекий рев моря до сонного берега.
Гори й безодні застогнали.
Блискавиці роздирають небо і громи гогочуть.
Під ударом вихру чорні хмари пускаються в дикий танець.
Наче зграя роз'ярених звірюк, випущених із прив'язі, товпляться, клубляться, спихають себе вниз і одні за одними женуть у шаленім бігу та б'ють громами верхи гір, які стоять їм на шляху.
І застигле море хмар під тінями оживає.
Вітер кусає, розриває, розшарпує його і крізь прорив показується перед очима тіней не земля, а якась чорна, як пекельна ніч, грозою проймаюча безодня.
Хмари під тінями піднімаються вгору і стрічаються над їхніми головами з хмарами на небі та кидають на привітання блискавицями і громами.
— Примари... примари...— шепче Пшилуський.
І другі тіні так думають...
Ці страхіття так довго і спокійно з жахливо відчиненими пащами лежали на небі й чатували...
А тепер вони, люті вороги світла, дивляться на маленький огонь під собою й на купку живих істот біля нього.
Дивляться і ще більше з гніву чорніють і кров'ю наливаються.
Купчаться над огником і над живими істотами довкола нього.
Окутують їх тьмою й посилають до них блискавку за блискавкою як величезні, вогняні, зловіщі знаки питання.
Не отримують од них відповіді й вибухають великим гнівом.
Грім за громом ударяє в землю довкруги тіней.
Студений вітер подихом смерті дує на них.
Вони скулились довкола вогню.
Смертельне тремтіння проймає їх тіло.
Одна людина шукає в очах другої іскри спасення.
Та находить тільки жах і запалий, чорно-сірий, посинілий, труплячий образ смерті, а замість очей дві чорні ями, що ростуть, ростуть, ростуть... жахливо нахиляються над головами й ось-ось поглинуть усіх і все...
І замучена душа тратить владу над тілом.
Уста самі мимоволі відчиняються, і з горла пливе довгий, протяжний, безперестанний, жахливий звук:
— А-а-а-а-а-а.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
З кряканням гайвороння, з ревом громів і з зойкотом вихру змішався нараз якийсь несамовитий регіт.
Що це?
— Пшилуський, що тобі?
— Ха-ха-ха-ха!
Як я радію, що смерть іде!
— Ха-ха-ха-ха-ха!
Замовк, і було видно, як добував якийсь тяжкий камінь зі своєї душі.
— Товариші! Мені без упину страшенна змора ссе мозок... п'є мені кров.
Хочу висповідатися перед вами... легше умру.
Воєнне пекло все обернуло в руїну: високі змагання духа... людське достоїнство... честь... Людина стала звірем людині!..
Одначе я думав:
"Як верну по війні живий... буде найбільше щастя на світі... життя з любою дружиною... з дітьми".
Цілий рік я не бачив своєї жінки.
Я тужив за нею... любив її безмежно... шалено...
Дістав відпустку... приїхав до своєї дружини... до своїх дітей.
Через кілька днів... мій син... мале невинне ангелятко... щебече мені про все... що бачив... каже:
"Тату, до нас приходив один пан. Я дуже не люблю того пана, бо він цілував маму, і я дуже плакав, відпихав його від мами й казав: "То моя мама". А той пан сміявся й далі цілував маму й казав мені: "То моя мама".
Земля піді мною розступилася...
О, чому мене зараз тоді пекло не пожерло!
Я утратив ціль життя.
Всі мої мрії про родинне щастя... розвіяні... опльовані...
Моя остання надія... моя одинока, найвища ціль життя... і ту війна мені зруйнувала... божевільно жорстоким чином зруйнувала...
Найстрашніше це... ця жінка знищила життя моїх дітей...
Вона цілувалася з коханцем на їхніх очах...
Вона затроїла їх ангельські душі їддю брехні... гнилі...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я все їй... прощаю перед смертю...
Її злочину матері супроти дітей не можу простити.
Замовк, і його очі блукали в мрачній далі й шукали когось.
Його обличчя, вся його постать уявляли собою образ мерця, якого якесь чудо привело назад до життя. Цей мерлець упер тепер свої погаслі очі в мрачну даль і жде на вороття свого болю, бо хоче його взяти зі собою в могилу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз його очі дико заіскрились, велике більмо їх заступило й він крикнув:
— Пекло!..
Вона цілується з коханцем...!
О, боже!
Мої діти плачуть...
Мої діти відпихають коханця від матері!..
Товариші!
Де кріс?
Сейчас застрілю її як...
Ухопив кріс, змірив і стрілив.
Довго гори гомоніли гомоном сумним, понурим.
Гайвороння зірвалося з трупа Боянія і злетіло з тривожним кряканням угору.
— Ха-ха-ха-ха!
Тепер моя жінка не цілується вже більше з любасами...
Її тіло застигає тепер отак само, як моє.
Ха-ха-ха-ха!
Замовк, узяв голову в руки і впер очі в огонь. З його очей стали канути сльози.
— Діти, діти,— говорив Добровський.— Ви хочете з розуму зійти.
Пшилуський, не вдавайся в тугу за тим, що вже не вернеться ніколи.
Потішся тим, що ти не перший і не останній.
І мене не минув подібний біль.
Але я не плачу. Пощо? Лиха жінка не достойна сліз і розпуки мужчини.
З його грудей мимоволі продерся тихий стогін.
Але він миттю придушив його.