Розбий те серце на шматки!
Хай воно не кривавиться останніми каплями крові!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Що це?
Здається мені... переді мною... якесь дивне, змарніле дерево... дві тонкі... всохлі гілляки...
Ні, це людина.
Він підняв руки до неба.
Чого він підняв руки до неба?
Чи він молиться?
Чую шепіт:
— О, жорстокий, жорстокий!..
Я глянув на його руки і здригнувся.
Ні, не гляну на свої...
Знаю: і мої такі.
Нараз чогось так жаль мені стало наших рук.
Так жаль кожної людини, що тільки й на те думає, щоб терпіти.
Жаль усього людства, що в пеклі світової війни так тяжко карається.
Щось підступило мені під горло.
Щось тиснеться до очей.
Ні, ні, ніхто не побачить їх...
Вони всі вже виплакані.
Очі висохли, замерзли.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де ти, Василю, мій друже єдиний?
Ти упав серед снігу.
Чи ще живеш?
Чи вже більше не чуєш болю?
Чи вже глядиш з недосяжних висот на мене?
I
Штранцінгер, який ішов зі своїми шістьома товаришами на кінці довгого ряду, станув.
— Що тобі? — питав Добровський, котрий у цій хвилині вів його.
Штранцінгер мовчав і тільки притискав міцніше до себе скрипку, яку весь час ніс із собою.
Його скрипка — це було все, що воєнна доля йому лишила.
Куля забрала йому очі.
Його мати з болю вмерла, а його суджена скочила в ріку, й ніхто її більше не бачив.
Він дізнався про їх долю й від того часу онімів.
Замкнув увесь біль у темряві своїх очей і своєї душі і скам'янів.
А може, він у пісні скрипки бачив день, бачив бодай один промінчик сонця й вузеньку, синю смугу неба?
Але люди чули тільки один раз пісню його скрипки після смерті його матері і його дівчини.
І була це пісня, від котрої навіть ворог заплакав.
— Хто покине його? — застогнав Ніколич.
— Не йдім далі. І сили вже в нас немає. Вмираймо тут.
Шість товаришів стануло.
Злякалися, бо перший раз від довгого часу почули Штранцінгерів голос, який вийшов з його уст, як із нутра землі.
— Ідіть! Я тут останусь.
Добровський обізвався:
— Ми з тобою останемось. Товариші, так?
Кожний мовчки кивнув головою.
— Але вмремо не від сербської кулі,— воркнув Сабо й затиснув зуби та блиснув дико очима.
Старий сербський стражар приступив до них.
— Наперед!
— Мовчи! — крикнув Сабо.
Серб ізмірився до вистрілу, але Сабо вдарив його палкою по голові.
Серб упав.
Живий, мертвий?
Байдуже.
Сабо забрав від серба кріс з патронами.
Не найшов у його торбі ні зерна хліба.
Копнув його ногою, й серб покотився в дебру.
Сабо взяв сліпого Штранцінгера за одну руку. Ніколич за другу і всі сім відійшли набік від "шляху смерті".
Станули й оглянулися кругом.
Куди око не гляне, з усіх-усюдів заглядає смерть.
Із-за гори на крайнебі виповзли із таємних глибин землі дивовижні облаки-страхіття і ще більше місце сонця заступили. Виглядали, мов казочні упирі. Отворили великанські, червоні, наче в крові скупані пащі, щоб кинутись на гори й пожерти їх разом зі сімома живими єствами.
Бо як посміло життя заблукати в цей цвинтар природи?
На кілька кроків від них гірський хребет спадав стрімкою стіною в безодню.
Вони глянули на широке море хмар під собою й на верхи гір, які здіймалися понад хмари, як величезні могили всього буття.
Ніде ні сліду людського життя.
Всюди замерзлим, бездушним трупом простелилася ледова пустиня.
А коли б десь далеко найшлась албанська хижа, то вони не мали б сили зайти до неї.
Та й що з того, якби й зайшли?
Замість гостинності вони найшли б на порозі тієї хати смерть із рук диких албанців.
Щось невимовно понуре шепче їхній душі, що їм уже не вернутись до життя.
Їх очі доганяють товаришів, яких вони покинули.
І велика туга за ними й за життям, як останнє полум'я погасаючої свічки, розгорається в їх душі.
Перед ними сунеться поволі довгий ряд тіней.
Повзе, як великий, розтоптаний хробак, який останніми зусиллями вверчується в сизу млу, щоб там супокійно сконати.
Вони простягають руки за товаришами.
— Чекайте! Чекайте!
На їхній голос гомонить понура відповідь із яруг:
— Чекайте! Чекайте!
— Не йдім за товаришами,— кличе Сабо.— Там нас гибіль чекає. Я маю кріс. Шукаймо албанської хати. Тепер буде десь пізно з полудня. Як не найдемо нічого, то, може, вдасться нам яким чином розпалити вогонь. Може, хтось уночі побачить наш огонь і прийде до нас...
— Вовки прийдуть...— бовкнув Добровський.
Ніколич думав:
— Може, й люди прийдуть...
— Люди? — питав Добровський.— Люди для нас — гірше вовків...
— Щоб витримати до вечора й через ніч, мусимо мати хоч іскру якої-небудь надії...— падькав Ніколич.
Добровський відповів:
— Одинока надія — якесь чудо або наші люди.
Та не такі нуждарі, як ми... Але...
Замовк.
Пускаються в дорогу, щоб зійти з гірського хребта, пірнути в сіру млу і пройти крізь неї на землю.
Може, там глибоко внизу, є життя й людське серце.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Однак усі зусилля даремні.
Праворуч і ліворуч тільки стрімкі обриви, по котрих і дикі кози не були б в силі збігти в долину.
Після довгого блукання вони бачать, що перед ними стелиться тільки один-однісінький шлях, яким пішли їх товариші.
Де вони?
Розтоптаний хробак уже зник на крайнебі в морі мли.
— Не можу йти... не можу стояти... Ноги тремтять... тремтять... — шепче Бояні.
Сідає на сніг.
Важка втома тягне других живосилом додолу.
— Не сідаймо,— кличе Сабо,— це смерть!
Та дарма.
І він сідає разом із другими.
Тільки Добровський стоїть і шукає чогось у темних хмарах, на горах і в густій млі над дебрами.
Здається, що його вухо намагається вловити якісь звуки, котрі тільки він сам чує.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, ні.
Ніхто й нічо не відзивається на голос болю й туги їхнього серця.
Здається, що вся природа заперла дух і прислухається до кроків таємного великана, що тихо йде верхами гір.
То знов ховається по безоднях, щоб люде його не бачили й не чули його кроків.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Серед незбагненної, безконечної, могильної тиші доходить до їхньої душі, як останній сон, якийсь давно вже завмерлий голос із далеких, сонячних країн.