Давайте оберемо до президії і Хому Хомовича,— сказала Дармограїха.
Хто такий Хома Хомович?—спитав Дим і почервонів, як рак печений.
І вам не сором казати й не гріх потаїти, що не знаєте Хоми Прищепи?
Так би й казала, що Хома Прищепа, а то — Хома Хомович,— скраснівши, мов іскра, виправдувався голова колгоспу.— Всі знають Хому Прищепу, аякже, хай і він сідає до президії, справді заслужив достойною працею на фермі.
І І у, думав я, коли сидів у президії, і в нашої кози хвіст виросте. Му, солодко міркувалось, я не тютя з полив’яним носом, у якої ні з губи мови, ні з носа вітру. Ну, снувалось у мислях, таки з мене в колгоспі більше користі, ніж із чорта смальцю, інакше б я не сидів отут, мов сорока на кілку, й на мене б усі не дивились.
Коли ми вже йшли з клубу додому, Одарка гомоніла:
— Якби ти, Хомо, тільки побачив, як ти сидів у президії! Ну ніхто з тобою не зрівняється! Дим отой совався за столом, наче ним нечиста сила колотила, рукам місця не знаходив, хоч візьми їх та викинь. А хіба зоотехнік сидів так, як треба? То скривиться, наче про гірке згадає, то сміється, наче йому пальця показали. А та доярка Христя? Ввібрала голову в плечі і лупає очима на промовців, як чорт па попа, і чомусь така сердита, аж коліна в неї гострі. А ти, Хомо, сів рівненько, наче аршина проковтнув, запишався, бо справжню ціну собі знаєш, і дивишся зі сцени па людей так, наче з очей сизих голубів пускаєш.
Ну, думаю, Дармограїха й справді лисом підшита, а псом підбита, вміє підлестити, словом як листом стеле — заслухаєшся!
— Та й по лицю твоєму, Хомо, видно, що ти найрозумніший, хоч і мовчав. Ти так розумно мовчав, як вони розумію не говорили. Вони там із трибуни всякі бендюлики гнули, обіцянки обіцяли, а ти, Хомо, не з їхньої породи. Ти, Хомо, не з тих, що беруться до діла, як п’яний за тин. Не з тих прях, які напрядуть, що й миші нічого вкрасти. Е, Хомо, ти трудівник, а за трудівника не язик, а діло говорить, отож твоє мовчання й було найрозумніше.
Після тих зборів, на яких Одарка висувала мене до президії, вона й за перо взялась. А взявшись за перо, понаписувала дописи до газет — до районної, обласної та до багатьох київських. І в тих дописах понаписувала, як то в яблунівському колгоспі "Барвінок" на всяких роботах трудиться сумлінний і чесний колгоспник Хома Прищепа, який є прикладом для молоді, котра після десятирічки чомусь не дуже квапиться на ферми. Свої дописи Одарка попідписувала так: сількор Око, сількор Рука, сількор Правда, сількор Ніготь. Щоправда, в газетах друком вони не з’явились, та обом нам було приємно, що я мало не вславився на весь район, на всю область, на всю Україну!
XVI. КОЛИ ЗЕМЛЯ ПІД НОГАМИ ГОРИТЬ НА КОСОВИЙ САЖЕНЬ
Ніколи не вгадаєш, що в жінки на мислі, та ще в такої жінки, яка Одаркою Дармограїхою зветься. Кожна жінка — це загадка, до якої може бути не одна відгадка, а сто. Ці відгадки то від погоди залежать, то від доброго чи кепського настрою; або ж від того, в яких чоботях учора здибалася сусідка в яблунівському магазині промтоварів; а чи від того, як на неї подивився листоноша — скоса чи зизом, прямо чи криво.
— Хомо,— якось каже Дармограїха,— чи я тобі не жінка— наче картиночка?
— Картиночка,— згоджуюсь.— Але я тобою похвалюсь не в сім день, а в сім літ.
— Не хвали жінку тілом, а хвали її ділом.
— І тілом, і ділом! Бо дім наш держиться не на землі, а на тобі.
— Та чомусь, Хомо, я оце почала світом нудити.
— Хай наші вороги світом нудять. А нам добре казати і "ох" удвох.
— Правда твоя, Хомо, та чомусь такий туск на серці...
— Нам, Одарко, не потрібен і клад, бо у нас із тобою завжди в сім’ї лад.
— Але ж сімейка наша маленька. У нас згода панує, то в хаті навіть найкапосніше горе танцює.
Ой Хомо, я ж тобі як жилка: коли схочеш — тоді й
І покірна, і слухняна. Хіба душа моя не м’яка,
ні подушка? Може, як то кажуть, постоли і брудні, зате душа чиста. А на серці камінь, що наче ми з тобою закон поминули, або ж, вірніше, так вступили в закон, як собака н цибулю.
Охота гірша неволі,— кажу глибокомудро.
Авжеж, воно б добре, та нікуди не годиться. Як у нас вийшло? Вийшло так: іде гнида за Демида, світилкою жаба, сваха черепаха!
А чи нам хтось винуватий? Сиділа дівка та й висиділа дідька!
Виходить, наче ми побрались на чотири вітри, а на п'ятий шум? Годиться, Хомо, жити так, як люди, раз я тебе її Мартохи позичила? Годиться, Хомо, завести свою дитинку.
І стало мені па серці так, як отому одчайдуху-легкодуху, що ходить на комара з дрючком, а на вовка з гострою швайкою.
Але ж, Одарко,— кажу,— нема толку ні з твоєї основи, пі з мого поткання. Бо хоч і хороший твій коровай, але репаний.
Та чого там,— заперечує Дармограїха,—коровай як коровай, хочеш не хочеш — а рот роззявляй. Але ж і твоя, Хомо, цнота не ліпша від мого злота. А тільки однаково я тебе люблю по-справжньому, а не так, як пси люблять діда-старця. Коли ж наша любов не зацвітає квіткою— дитинкою то, може, годилося б у дитбудинку попросити.
— Можна було б хлопчика взяти,— кажу.
І назвали б Хомою,— усміхнулась Дармограїха, як сонце в небі.
— Або дівчинку попросити,— кажу.
А дівчинку як би назвали? — повечоріла на обличчі.— Не Мартохою часом?
— Одаркою,— кажу.
— О! На безлюдді й Хома чоловік, а Гапка ще й люди!— похвалила зрадівши.— При дитині я стану матір’ю, а ти батьком, далі я стану бабою, а ти дідом.
— Ну, Одарко, бабою та дідом постаємо колись і без прийомної дитини.
— Це потім, Хомо, в нас і внуки пішли б! — тішилась Дармограїха.—— І з нас була б якась користь, доглядали б малечу.
— А там, дивись, і прабабою та прадідом поставали б,— стало мріятись і мені.— А ми, як говориться, милуватимемось із правнуків і сидітимем у парі, щоб гречка родила. І вже була б на старість справжня ціна, а не так ото — сім баб за одну цибулю.
Отак ми з Одаркою межи собою гомоніли, а нас чи горобці підслухали чи сороки. А там — горобець горобцю, сорока сороці — от і пішло по Яблунівці, як гриби по дощі. Пішли поговори, а від людського поговору не запнешся пеленою. Скоро вже кожна собака знала, що ми з Одаркою хочемо дитя з дитбудинку взяти. Навіть підходили з порадами, на чиє прізвище зареєструвати,— одні казали, що краще записати Дармограєм, як матір названу, а другі сові— тували записати Прищепою, як батька названого.