— Хомо, не витріщайся козлом на нові ворота, а щось роби!
— Може, в сільраду заявити?
— А коли сільрада зловить його, відбере гроші й спитає, якою працею назбирала таку суму?
От би мені зараз оту ясновидющість, коли я, дякуючи волоським горіхам, через стіни бачив, розумів мову пташки, зерна і стеблини, навіч бачив не тільки видиме, а й потаємне людське життя! Але ж уміння моє димом пішло, злинуло, як березневий сніг. Бо сам захотів, щоб хруснуло, як горіх, і шуснуло, як у міх...
— Може, й гарно,— кажу,— що гроші твої пропали, мов сіль у воді?
— Бовкнув — мов камінь у воду,— попрікнула Дармограїха.— Де ж це видано, щоб доброю волею злодіям потакати?
— Я не за злодіїв, Одарко... Я за те, що гроші — наче ярмо твоє на шиї. Не гроші при тобі, а ти при грошах, чи є тяжча неволя? То й гаразд, що розтеклося добро, як слина по воді, тепер ти вільна.
Дармограїха мовчала, наче її моторний язик десь зараз по Яблунівці вигулював та роздебендював, а вона тим часом мала німувати. Але недовго язик її орудував десь по селі, мов чортяка грішними душами, хутко повернувся до своєї прив’язі й каже:
— Ти такий розумний, Хомо, неначе по коліна в біблії! Бачиш, радий-радісінький, що пропали карбованці ні за копійку. Не хочу я бути такою вільною, як ти радиш, втяв? Ото перехрести свій ніс, щоб більший ріс, і йди лови свого бойового побратима, може, він іще в яблунівській чайній похмеляється.
— Еге ж, зловиш вітра в полі...
Став я нишпорити в матраці, в перині, на яку пішло, коли не забулись, орлине пір’я та орлиний пух, у подушках порпався — ніде нічогісінько, наче хтось ті гроші собаці в зуби сунув. Заліз рачки під ліжко, а тут чимало всякого мотлоху назбиралось од продажу й перепродажу, од спекуляцій та шахерів-махерів, і цей промтоварний та шир— потребний мотлох іще чекав на свою зоряну годину, щоб потрапити на базар і бути проданим якщо не втридорога, то бодай за пригорщу ламаних копійок. Порохно ковтаючи, павутинням лице собі павутинячи, лаявся я покрадьки (а щоб родимець побив мою лиху долю, а щоб мої напасті об суху землю кидало, а щоб моє горювання коти медом годували!). І тут із найтемнішого закапелка щось порске прямісінько в долоні шуснуло — хай би воно скисло на путрю!—і, в долонях пововтузившись, із гострим писком вирвалось, пробігло по руці, по спині, по нозі, й за мить почувся наполоханий скрик Дармограїхи:
— Миша!..
Значить, десь тут серед промтоварів має бути гніздо мишаче, міркую. Запалив сірника, розсовую якісь гумові чоботи, галоші, валянки, а потім сам собі й кажу, не надибавши ніякого мишачого гнізда: "А чи не в битому валянку, га?"
Побачили б ви, людоньки, ту славну картину, коли в порохні та павутинні вибрався я з-під Одарчиного ліжка, мов рогатий із пекла від гарячого казана.
— Ще ж бо не зима надворі, що ти вже биті валянки зібрався взувати,— попрікнула Дармограїха, що з виду була така, наче впустила рака з рота.
Лівим валянком труснув — марно, валянком правим труснув — і раптом ізвідти посипались гроші! Вони вилітали, мов горобці зі стріхи, й осіннім падолистом застеляли долівку.
— Торох діда в кашу,— змертвілими від радості губами шепотів я,— та слава богу, що не в нашу.
Дармограїсі як заціпило, як мурованим бовдуром поставило. Гроші сипалися з битого валянка, мов із рога достатку, й здавалось, що краю не буде цій хурделиці.
— Так, наче мені з ока випало, еге ж, Одарко?
Отямившись, Дармограїха кинулася згортати гроші, лічити (так хутко, мабуть, здатен лиш осінній вітрюган полічити опале листя в діброві), а полічивши, блимнула недовірливим світлом очей, питає:
— Хомо, а хто ж їх переховав до валянка?
— Все твоє багатство на місці чи вкрадено щось?
— Карбованець у карбованець! Тільки хто ж це догадався так зле пожартувати?
— Хіба не бачила миші, що вискочила з-під ліжка? Ось вона й пожартувала, сподіваючись, що ми годні зрозуміти її жарти.
— Хомо, тут душа і так ледь жива в тілі, а ти ще глузуєш зі своєю мишею. Чи в миші руки є?
— Одарко, то все мишачі витівки. Вона перенесла твої гроші з матраца у валянок, щоб гніздечко звити з них.
— Здрастуйте, я ваша дядина!—не вірила спантеличена Дармограїха.— Гніздечко з моїх грошей? Дуже дороге гніздечко!
— Та миша хіба розбирає, твої гроші чи мої? Та миша хіба тямить, що то гроші? У мишачому світі гроші не ходять, мишам усе без грошей дістається, так що її в злодійстві чи в крадіжці трудно звинуватити.
— Авжеж, суду на мишу не знайдеш,— зітхнула.— Хіба що кіт — єдиний суд на неї, хай би йому попалась, як сучка в дучку.
Ще хвильку тому Дармограїха на каліку виглядала (мало не тією славнозвісною гадюкою, що хоч і помирає, а зілля хватає). А тепер, коли сипнулись із валянка вже оплакані гроші, мов манна з небес, не сказав би про неї, що треба свічки та води, бо вже очі не туди, що їй уже й кадило ке поможе. Бо віднайдені гроші повернули і вроду, і здоров’я, і вік. А сивина, що білим саваном покрила була її галчиного крила волосся, розтанула, як тане паморозь, як іній на землі тане.
й раптом Дармограїха зареготала: наче штири безпритульних вітри знайшли жаданий притулок у безмежних її грудях, і тепер без прив’язі гасали по диких просторах, а що й просторів тих Одарчиних було замало, то мусили вириватися з горла та з рота. Вириваючись, штири вітри оглашенного сміху трусили молодицею так, як грім трусить небесами, гойдали нею, мов деревом, і очі, здавалось, від того розгойдування спадуть зараз двома переспілими яблуками, кругло покотяться по рум’яному обличчю.
Сміялась так, що й мені мало б стати весело, та я злякався чомусь, а що, як не перестане, а що, коли реготатиме доти, поки в регіт і вийде всім духом?! І — наче Дармограїха горошиною сміху похлинулась — став дзвонити кулаком по її кряжистій спині, щоб угамувалась.
— Може, смішних галушок об’їлась?
— Добре, що миша!..— виривається Одарці булькання з горла.
— Що ж тут доброго? —питаю.
— Добре, що миша!..— бризки їй бризкають із рота, а доказати через сміх не годна.
— Та чому ти так ту мишу хвалиш?
— Добре, що миша, а не сорока,— зрештою повернувся дар мови.— У Великому Вербчому з моєю рідною тіткою що сталось? Прала вона шмаття біля річки ну й перстень срібний зняла з пальця, поклала на видному місці на березі. А сорока вгледіла блискучу річ, підкралась — і хапнула дзьобом. Побачив би ти, Хомо, тітку мою тоді! Сорока до верби — й тітка до верби, сорока понад лугом полетіла — й тітка моя слідом за сорокою полетіла, сорока до лісу — й тітка до лісу. Десь у лісі й загубила сороку, що вкрала перстень. Повернулась на берег, а річка і шмаття її позмивала хвилею. З тих пір як тітка бачила де сороку, то нею тіпало, кричала: "Віддай перстень!" Отож я кажу: добре, що миша покрала гроші, а не сорока. Бо якби сорока, то довелося б кожній пташці кричати в лузі чи в лісі: "Віддай гроші!"