— Не маленька, — полохливо повторила жінка, притулила руку до грудей і на мить з мукою на обличчі полинула в ті літа, коли була маленькою, а потім знову озлобилась. — І хай плещуть, коли язики не защепнуло. Не важко обмовити людину, а хто їй порадить, як цей час прожити? От і ви стали головою, почали порядок наводити, вже комусь лісом пособили, людям городи орете, а хто мені його зоре? Оці пальці? — простягла гарні, але потріскані руки до Марка, у відблиску вогню вони тремтіли, мов осіннє кленове листя.
Щось у її рухах, у погляді й полохливості стурбувало Марка.
"Ей, жінко добра, видать, не оранка, щось більше поїдом їсть твою душу, тремтить вона в тобі, як рибина у сітці.
— Завтра тобі оратимем город.
— Завтра? — недовірливо перепитала і гостро, всією дикуватістю очей, зміряла Марка. Якась недобра згадка мстиво виморщила її чоло, але Мавра відкинула її, нервово приклала руку до красивих, з подихом гніву уст. — За яку ж таку ласку будете орати мені?
— Не за ласку, не за твою роботу, а за твою судьбу, — тихо відповів Марко.
— За мою судьбу? — здригнулася Мавра. — А ви знаєте, яка вона?
— Чому ж не знаю — вдовина...
І це підкосило жінку, вона заточилась назад, з мукою подивилась на Марка; у погляді її сірим туманом ворухнувся біль, а куточки уст жалісно засіпались двома складками. Враз Мавра зойкнула й невтішно заголосила, сльози, здоганяючи одна одну, покотились по щоках і високих грудях з різко окресленими сосками. Вона долонями закрила обличчя, але незабаром сльози пробились і крізь пальці.
— Ти чого, жінко добра?.. — розгубився Марко. — Що з тобою? — Він підвів Мавру до столу, посадив на стілець, і вона, поклавши голову на руки, наплакалась і нахлипалась, мов окривджене дитя. А Марко сів з другого кінця столу, підпер обличчя рукою і скорботно поглядав на жінку, не вміючи втішити її. Нарешті вона трохи заспокоїлась, рукавами обтерла сльози і не очима, а їхнім туманом поглянула на гостя:
— Тепер ви все знаєте про мою долю.
— Нічого я не знаю.
— Так будете знати. І всі будуть знати... Я з дитям ходжу. Ой господи, господи, що мені з ним робити у цьому світі? — В голосі її озвалася така мука, така скорбота, що Марко мимоволі здригнувся і підвівся з-за столу. — Того й на роботу не виходжу, відтягую од себе людський поговір, та не можу відтягти своє безталання... Дитя незаконне у мене.
Марко зіщулився, жіноча скорбота всотувалась у кожну клітину його тіла. Хіба ж не знає він, скільки ось такій матері доведеться випити гіркоти? Він підійшов до вдови, поклав їй руку на міжпліччя, і воно напружено прищулилось, і зіщулилась жінка, чекаючи не вдару, а хоч крихітки співчуття, хоча й знала — не буде його до неї...
— І не говори, і не думай, Мавро, такого. Чуєш?
— Ч... — тільки один звук зірвався з уст удови.
— Чого не буває в житті? Усяке трапляється, усяке... Тільки знай: любов може бути незаконною, а діти всі законні. І ми вже не судді їхні, а батьки, вихователі. Розумієш?
— Справді? Ви так думаєте, що всі діти законні? — стрепенулася жінка і теж підвелась, похнюпилась перед ним. — А я його вбити хотіла.
— І як ти могла таку погань у толову впхнути? — обурився Марко. — Ти ж мати, чуєш — мати!
— На яку всі пальцями будуть тикати, — застогнала Мавра.
— Зовсім не втішу тебе — всякі є ще люди, і дурень може пальцем чи словом розітнути душу, як ножем, але від цього розуму в нього не побільшає...
— Коли б так батько говорив, — знову сльози забриніли на віях удови.
— Хто він?
— Хіба ще не чули, не догадуєтесь? У селі ж нічого не втаїш... Антон Безбородько,
— І що він?
— І просить, і погрожує, і гроші дає, щоб не робити йому сорому. До однієї баби посилає, від якої половина жінок переходить на цвинтар.
Марко зціпив кулаки.
— Плюнь у вічі йому... А він же дітей не має. Чого б і не порадуватися цим?
— Порадуватись? — і вперше в очах Маври ворухнулась краділинка далекої надії. — Не знаю, не знаю, Mapку Трохимовичу, що мені робити... Вже з монастиря приходили, кликали до себе. Може, й справді податись туди?
— І не здумай! — гнівно поглянув поверх жінки, туди, звідки приходили посланці схими. "Іч, почули круки, що горе в жінки, й одразу закружляли навколо її душі... Як ще мало ми вміємо вчасно допомогти людині в тяжкий час..." — Це ж народиться дитина, і зовсім інше життя почнеться в тебе. От і доглядай свою кровинку, а вона тобі спочатку посміхнеться, далі забуркоче, потім щось залепече і говорити почне, — і сам посміхатися став, згадуючи ті часи, коли його донька лежала в колисці.
— Наговорите такого, — похитала головою Мавра. В цей час тихо, по-злодійськи, відчинилися двері, і в землянку навшпиньках увійшов Безбородько. Побачивши Марка, він злякано кліпнув повіками, опустився на обчаси, зірвав картуза з голови і зразу ж рукою почав обтирати спітніле чоло.
— Хоч тут зустрілися, коли не можемо на полі побачитись, — крізь вії поглянув на нього .Марко.
— А-а-а... чого, практично, ти тут? Наче сюди й не по дорозі... — розгублено пробелькотів Безбородько, сторожко впиваючись очима в обличчя Марка і Маври: чи говорили вони щось про нього? Цій дурепі, практично, тепер вистачить совісті розказати про те, чого він найбільше спасався.
—Чого я тут? Прийшов сказати Маврі, щоб виходила на роботу.
Безбородько полегшено зітхнув, тихенько хукнув, роблено посміхнувся:
— От воно що! Роботу, роботу підганяєш, за все хапаєшся, щоб не прогавити? Стараєшся знову заробити якусь медаль чи орденок? З нашими людьми не заробиш. А я, грішним ділом, подумав собі: чи не сподобалась, практично, тобі Мавра? Чом не красуня вона?
Це блюзнірство пересмикнуло Марка, але він стримав себе, а в Маври болісно затіпались повіки.
— Та чого ти журишся? — хотів поплескати її по плечі Безбородько. — Став на стіл якусь паленуху і частуй нового голову, коли не хочеш старого. З новим головою, та ще з удівцем, гарна вдова ніколи не пропаде, — пасучи поглядом то Марка, то Мавру, пустив масний смішок, думаючи ним хоч трохи розвеселити жінку, але не розвеселив, а ще більше запечалив.
У Марка ж біля очей виразніше окреслились пучки зморщок.
— Розумну ж ти, Антоне, маєш голову на плечах, розумну.