— І навіть у велике свято не можна буде її провідати? — зажурилася мати.
— Навіть на святий Великдень, — строго відповів господар. — Ми хочемо, щоб душа дитини не розривалася між вами і нами. Всюди має бути порядок.
— Хіба ж це по-людськи? Я ж матір їй.
— А оцим не матір? — хуторянин обвів очима всю малечу. — Думайте про них, а ми про Оленку краще за вас подумаємо. То будемо сватами? —і простягає матері руку, велику й чорну, наче лопата.
Поглянула мати на нас, заплакала, витерла очі подолком і каже до хуторянина:
— Зносьте зерно, будемо темними сватами.
— Чого ж темними? — дивується і хмуриться господар.
— Бо я не бачитиму ні вас, ні своєї доньки, а ви нас і зараз не хочете бачити.
— Ми не силуєм і не неволимо тебе, жінко добра, — обізвалася молодиця, ще більше запинаючи темними хустками гарячі краї повних рум'янців.
— Так мене горе силує, — застогнала мати і рукою сорочку і серце згрібає. — Де ваше зерно?
— За цим діло не стане...
Зніс господар мішок, скинув з плеча, поставив рівно посеред хати, ми всі обліпили його, мов рідного тата. А мати кинулась до скрині, знайшла свої дівочі коралі, витерла їх об груди.
— Оце тобі, донечко, і пам'ятка, і придане, — чіпляє мені на шию, а по щоках н сльози котяться, завбільшки як оці коралі.
— І в них я поїду?
— Їдь, їдь, донечко, уа не проклинай свою маму, що не вона тебе, а ти її од смерті зарятувала.
І похапцем, певне, щоб я не збагнула всього при ній, випроводжає до воріт. Господар висадив мене на шарабан, вмостив між собою і жінкою і злегка торкнув віжки. Коні форкнули, вигнули піиї й рушили з місця. Глянула мати на мене, зойкнула, вибігла за ворота, руками за колеса чіпляється:
— Віддайте мою доньку, віддайте, люди. І зерна вашого не хочу... — Навіть не помічає, як руки на шпицях перекручуються.
Хуторянин зупинив коні, зліпив докупи волохаті брови и з-за плеча понуро кинув матері:
— Виходить, не будемо сватами?
— Ой не будемо, повік не будемо. Яка вже з нас рідня... Хай вам ваше багатство, а мені мої діти. Хуторянин понуро глянув на матір.
— Ну, що ж, вольному воля, а спасенному рай. Коли маєш таку охоту носити їх на цвинтар, хай буде по-твоєму.
Зліз він з шарабана, зсадив мене на землю і поволеньки, щось бурмочучи, пішов до хати, вхопив мішок за гичку, кинув позад господині і так вдарив по конях, що аж здимілись і вони, і хуторяни. А мати притулила мене до себе, обціловує, наче вік не бачила, і коралі не знімає.
Знову пішла я другого дня по селах, от на шляху й зустріла дівчинку років дев'яти. Аж з-за Волги прибилась вона сюди із своєю ріднею. Чужі люди поховали і матір, і батька, а сама Василинка вже від голоду не може ходити. Доплентались ми якось додому, показала дівчинку матері й благаю:
— Мамочко, хай Василинка буде з нами, вона ж кругла сирота. Де ж їй у світі прожити?
Одвернулася мати од нас, а я наперед забігла, до її висохлих ніг чіпляюся:
— Вона ж кругла сирітка, та ще й з далекого краю. Чуєте, мамо, хай у нас живе!
Мати безнадійно похитала головою:
— Хай живе, коли виживе.
Отак у нашої матері і стало восьмеро дітей. Ще не встигла вона нажуритися моєю знахідкою, аж у двір з картузиками в руках поспішають наші хлопчики: Сергійко, Іванко й Петрусь. Раді такі, що й не сказати:
— Мамо, чуєте, ми тепер не помремо! — гукають і очима прядуть на свої картузики.
— Що ж у вас там, шибеники? — перелякалася мати, чи не вкрали чого, бо за це в нас тоді й дітей убивали.
— Воронячі крашанки. От скільки надерли! Сирих напилися досхочу, а тепер будемо пекти. Вони добрі. Ми ще принесемо! Або й гав наловимо! — і починають хвалитися своїм добром.
А через кілька днів комнезам зарятував нас пудом муки. Якось і вижили, ніхто не помер. А мати й досі кажуть, що у мене такий голос од воронячих крашанок узявся.
І ця тиха, до краю довірлива розповідь перевернула чоловікові душу і видобула з неї не тільки співчуття, але й першу хвилю кохання.
— Ох ти, горенько моє співуче, — пригорнув до себе дівчину і міцно поцілував.
— Ой не треба так, Марку, — злякано відсунулась Оленка від нього.
— А чого не треба? — він знову потягнувся до дівчини.
— Бо так не годиться.
— Годиться, — впевнено відповів. — То любиш мене, Оленко?
— Ще й питаєте. Люблю, як душу.
— І я тебе... трохи.
— І?
— Насправді.
— Дурите голову.
— Не навчився цього, Оленко, й досі.
— І справді трошки любите? — і в своїй надії навіть поглянути боїться на нього.
— Справді трошки люблю, а любитиму ще більше. Це теж не зразу приходить. — Свято повірив, що тільки так мусить бути.
— Ой, — зітхнула і вдячно, з невимовною радістю подивилась на нього. — Чи це сниться?
Вони незчулися, як розчинилися хатні двері й на порозі з'явилася мішкувата, в полотняних штанях і довгій полотняній сорочці постать розпатланого Мелентія Горобця.
— Хо-хо-хо, — не засміявся, а хрипко закудкудакав дукач. — Сплю я собі спокійненько й не того, що до моєї наймички сам товариш голова підсипаються! Так вона ж після государственої любові не захоче в гною бабратись або и засне на хазяйській загінці. Уводите ви мене, товаришу голова, в розорєніє податками, то не розоряйте любов'ю.
— Чи не пішли б ви, Мелентію, під три чорти і четвертого сатану? скипів тоді він, підводячись із призьби.
— Ай-я-я-й, товаришу голова, — ехидничав Мелентій. — итак говорити-балакати біля моєї наймички і хати? Що ж тоді село і довєріє мас подумає про свого голову? Не візьме воно його за гичку? Ану, марш, недотепо, у свій закапелокі Бач. їй тільки із начальством заманулось вістоювати, і пересудів не боїться! — визвірився на Оленку.
— Не квакайте, Мелентію, як ропуха в болоті. Олена до вас більше не піде, — обома руками пригорнув дівчину, а вона, золотокоса, притулилась до нього, мов осіння вербичка. — Вона до мене піде.
— Аж на цілу ніч? — вкусив дукач.
— На цілий вік...
...З того часу, здається, справді пройшов цілий вік. От уже и нема його Оленки: чужий горбатий автомат кількома грудочками свинцю обірвав її життя, мов і не було його.
— Хоча б не стріляли, іроди, в очі, — сказала вона перед смертю.
І їй іроди не стріляли в очі, а вдарили в самі груди, де материнство і її прекрасна пісня...