"Дві коси, дві сльози", — повторює в думці, як вірш, пригортає дружину і навіть не чує, як із землянки вибігає напівроздягнена Степанида.
Спочатку тільки далечінь зоряного неба бачить вона, потім під ним окреслюється обрис самотнього вітряка, що й досі трудиться для людей. Вона підбігає до хвіртки, відчиняє її, стає під врізаним у темряву кленом і на другому краю вулиці бачить Марка і тільки тепер лячно помічає, що вона не зодягнена, їй стає соромно, і вона всією рукою прикриває розріз сорочій.
— Добрий вечір, Марку Трохимовичу... Марко посміхнувся, мовчки підійшов до Степаниди, він чує, як на його скронях молоточками вистукує кров.
— Чого ж ви не зайшли? — з докором підводяться її заокруглені брови.
— Його чекали. А мене?.. — він бережно кладе руки на її плечі.
Степанида здригається, одводить голову від його погляду, зітхає і боїться промовити, що і його чекали.
Бездонне осіннє небо з пізнім місяцем, з усіма кущами, з усіма розсипами і голубою курявою зірок ворухнулось, наче наблизилось, і гаряче закружляло навколо неї... Так от яке воно, те кроковоє колесо, колесо птахів, надій, страждань і любові.
Краплина нахололої осінньої роси зволожила її обличчя, як давно колись зволожував теплий плач надламаної гілки. Далекі дівочі голоси прибились до Степаниди, далекі роси колихнулись перед нею, дарма що вона стояла не перед тим юнаком, який колись був приніс їй гілочку вишневого цвіту. Давно осипався той вишневий цвіт, і, може, слід його біліє на скронях Марка, якого всі-усі тепер зовуть Безсмертним...
ЕПІЛОГ
"Час пролітає над нами, то мов чорна птиця, то як білосніжний лебідь; нетривке і скороминуче він замітає снігами, пилом забуття, а нерозвійне підводить в новій красі, що не має ні виміру, ні кінця-краю.
Великі роки, роки неспокійного сонця і життя пролетіли над землею. На п'єдестали миру підвелися ті, що з свинцем у грудях покинули нас у війну, поруч з мадоннами стали в .музеях наші милі дівчата, і в нових оселях на вечірніх і ранніх зорях матері народили синів, можливо, тих, які не знатимуть страхіть і завірюх війни, не знатимуть кривди. Хай тільки добрі завірюхи цвіту осипаються в їхні колиски і на їхні шляхи".
Ось таке думалось учителю і письменнику Григорію Задніпровському, коли за ворітьми поліклініки Марко поклав йому на долоню дві грудочки свинцю, які ще недавно ворушились біля серця людини.
Григорій Стратонович довго зважував їх на руці, довго придивлявся до вишень у цвіту, крізь які просівалися промені надвечірнього сонця, а потім ніяково запитав у Марка:
— Останні?
— Останні.
— Напилися ж вони, Марку, крові, аж дірчастими стали і втемніли од неї.
— Народжене злобою ніколи не буває світлим! Ну, як у селі?
— А ти, бідненький, наче й не знаєш? —примружився Григорій Стратонович.
— Та знаю п'яте через десяте, але хочу, щоб ти змалював картину, — посміхнувся Марко. — В тебе це здорово іноді виходить.
— Підсміюєшся над моїм писаниям? — насторожився Григорій Стратонович.
— Горджуся твоєю останньою книгою! — обняв побратима Марко. — її братиму із собою в поле.
— Справді? — розчулено подивився в карі очі з тими золотистими обідочками, в глибинах яких то чаївся, то снувався легенький туманець. — Що ж у ній дішло до тебе?
— Насамперед, Григорію, правда! Хай вона часом і гіркою, і нелегкою, і напівголодною була, але це правда. її дехто хотів би в літературі і скрізь бачити лише в підмальованих рум'янцях і паперових квітах, дехто хотів би витюрлюнькувати про медові ріки з киселевими берегами і не бачити, що не в кожній оселі є хліб на столі. Ну, але тепер усюди наводиться порядок, усюди! Багатшими стають наші серця, і щедріше починає родити земля. Зараз навіть чиновник, чиновник по чину і натурі, замислюється, як йому "на даному етапі" вхитритися, щоб і грім пересидіти, і сухим до комунізму хоч боком притертися: розуміє, що останні осколки виймаємо з нашого життя.
Побратими підійшли до відкритого, припалого пилом і пилком кленового цвіту газика, Григорій Стратонович сів за баранку і з перебільшеною шанобою вклонився Маркові:
— Прошу сідати того, хто вже в бронзі стоїть на майдані!
— А ти й радий позлословити! — зневажливо скривився Безсмертний. — Читав твою замітку про цю персональну бронзу і так лаяв тебе останніми словами, що навіть температура підскочила вгору.
— За що?! — щиросерде здивувався Григорій Стратонович.
— За те, що прилизав мене з усіх боків, і вийшов я в тебе прямо славним, сильним і лубочним Єрусланом Лазаревичем, який їде на чудо-юдо велике — на змія о трьох главах, а прекрасна царівна Анастасія Вахромеївна зустрічає його. Тьху!.. Словом, перевели деякі діячі державну бронзу ще й радіють з цього.
— Цить, не старуй, буркотуне, це вже не твого розуму діло. Не треба було знову вискакувати у Герої, — засміявся Григорій Стратонович.
— Він ще й регоче.
— Бо є чого... Позавчора увечері біля твого монумента застав Безбородька...
— А він повернувся в село.після всіх служб? — пожвавішав Марко.
— Не знаю, чи повернувся, чи повернули, але розшукує нову роботу — не бий лежачого.
— Керівну?
— А яку ж інакше?..
Друзі виїхали на околицю міста. Навколо під білими хмарами буйно квітували сади, придорожні клени осипали останній пилок, на узбіччях шляху по-дитячи зворушливо засинала кульбаба, і тільки без живого цвіту похмуро сіріла стара в'язниця. Раптом з її навстіж розчиненої брами вискочило кілька чоловік і побігло до шляху, де стояла невеличка горба з лопатами в руках.
Григорій Стратонович у подиві зупинив машину. В цей час, наче в німому кіно, незграбно заворушилась, скособочилась в'язниця; розпухаючи, вона зсередини загриміла громом і вмить забіснувалася. курною хмарою, вивертаючи з свого нутра цеглу й каміння.
— От і все! — схвильовано обізвався чийсь голос. Марко скочив з машини і швидко підійшов до людей, які весело придивлялись до того темного клубочіння, що до цієї миті звалось тюрмою. Кореспондент обласної газети впізнав Марка, заклопотано привітався і опустився на коліно дописувати нотатки про знищення того, що віджило.
— Що буде замість неї? — запитав його Марко.
— Міський сад, — відірвався кореспондент од свого писання, і раптом його обличчя стало мрійним. — І знаєте, яких найбільше посадимо тут дерев?