— Ніби ніде не вечеряв? — знову солодко здивувалася Марія, а сама мало не шкварчала в постелі.
— І міг би повечеряти, так до тебе поспішав, летів, наче на крилах.
— Боже милий, хоч би раз мій чоловік ощасливив мене і не поламав по дорозі ті крила, — так єхидничає Марія, що Антонові вривається терпець. Він вирішує або обірвати, або довести до кінця паскудну гру. Обличчям його ходять презирство, занепокоєння й нелегкі роздуми, а в голосі озивається погроза:
— Їй іще ревнощі, молодикування в голові, а ти дні і ночі не спиш, перевертаєш мізки, бо вже весна до самісінького села підходить, а коні з ніг падають. Іще скажи дурне слово, то всі горшки й миски полетять і на підлогу, і в твою гарячу пазуху.
— Хай тобі грець! — знаючи його вдачу, Марія злякано зіскочила з постелі, метнулася до світла, а потім так загуркотіла рогачами, наче мала видобувати з челюстей печі не горшки, а весняний грім.
"Оце вже, практично, інше діло, — мало не посміхнувся Безбородько. — Ну, чиє зверху? Знала б трохи більше, не метнулася б, як ошпарена, до печі. Знаємо вас, мов облуплених". Він статечно роздягнувся, недбало кинув пальто на мішок з сушнею, яка пахла ще холодком: напевне, внесли її в хату пізнього вечора, і гримнув на стару:
— Чого босоніж гасаєш? З чийого б тільки розуму такою гарячою стала?
Жінка спідлоба зиркнула, блимнула на нього, намірилась відрізати, що тільки її чоловік ніколи під собою місця не нагріє, але передумала і мовчки поставила, як приплішила, миску перед самісіньким носом:
— Їж!
— Може, й ти пособиш?
— Почекаю снідання — недовго лишилося ждати, — затупотіла до ліжка.
— Як хочеш, коли до ранку не перепадешся. — В душі він святкував перемогу, і тому навіть спати лягалось веселіше. Але вранці жінка таки показала навіженнй норов.
Кожна людина має свою якусь слабість чи примху. Безбородько теж не був винятком поміж адамовими нащадками. Весною минулого року він був легко поранений у бік. Ця рана возвеличила його у власних очах і в очах партизанів. Лісове плем'я великодушно забуло, що Безбородько прийшов у загін лише тоді, коли запахло перемогою. Рана принесла чоловікові й урядову нагороду — медаль. Так чого ж було й далі не роздмухувати свою славу і раною, і нагородою? Отож при всякій нагоді Безбородько підтримував цю славу, наче між іншим увертаючи в розмову.
— Побували ми, практично, в різних і всяких бувальцях, скуштували,почому ківш лиха, коли командира було вбито, а мене поранено.
Або:
— Пополежав я тоді в крові, наче у весняній воді. І досі не віриться, як залишився живим.
Йому навіть чогось шкода стало, що рана почала швидко гоїтись, бо тоді люди менше можуть поважати його. Отож він і додумався продовжити термін одужання. Дядьки не раз дивувались, що в Безбородька таке вередливе тіло, дивувався на людях і Безбородько, та що зробиш, коли природа є природою і ніяка медицина ще не розкусила її до корінця.
От і сьогодні вранці, коли біля його будинку зібралися бригадири, він крізь прочинені двері гукнув Марії, що поралась на подвір'ї:
— Стара, де ти там поділася? Давай скоріше бинта для перев'язки.
— Для якої перев'язки!? — нахабно визвірилась на нього жінка. — Доки ти вже рубець той перев'язуватимеш? Чи не забагато честі для нього!?
У дворі раптом стало тихо, а потім громом ударив регіт. Безбородько мало не умлів од несподіваного безчестя, обличчя у нього стало таким, наче його тримали три дні й три ночі в квашеному перці. Отак, одним кінчиком дурного язика, можна злизати усі заслуги людини.
"Ну, хіба не прийдеш ти до хати, відьмо конотопська! Полетять з твоєї розумної голови пачіски, як пір'я із дохлої курки. Я тобі прорубцюю такий рубець, що надвоє язика перекусиш", — стискав у люті кулаки.
А Марія, коли почула сміх бригадирів, з острахом збагнула, що вийшов неабиякий пересіл, і одразу ж метиковано перемінила пластинку:
— Я тобі, Антоне, рану йодом зашмарую. Вже, повір мені, обійдеться без бинта. — Вивертаючи очі на людей, вона, красновида й заповзята, в накруглених вітром спідницях летить до оселі, не зачиняючи за собою дверей, твердо, мов прибиває, ставить дійницю з молоком і так починає бідкатись, щоб усі почули знадвору: — От лишенько моє, знову десь йод занапастився! Куди я втелющила його?
— Це ти можеш, язикате опудало! Подивись-но в миснику, — зобиженим голосом тягне Безбородько, якого хоч трохи утішає кмітливість жінки.
— Справді, у миснику! — Марія бере з підвіконня пляшечку, зиркає на двері. — Підіймай сорочку! — І, не глянувши на чоловіка, знову ставить йодла підвіконня.
Ні, таки жінка в нього ще не зовсім відьма, скоріше — відьмочка. Коли б їй тільки наполовину підрізати язика та вицідити з неї ревнощі, то ще були б з неї люди. Але все дно, як не старається тепер, її треба провчити.
І провчив би, хоч трохи, після наряду. Та саме над'їхав Тодох Мамура, і Марія, яка ненавиділа завгоспа, сьогодні запобігливо поставила їм сніданок, а сама нашвидкуруч прибралась, крутнулася перед дзеркалом і гайнула в сусіднє село до сестри, в якої не була більше року. "Бач, як одразу потягло на вигуленьки! Ну й хай. Обійдеться гостювання без неї".
Після першої чарки Безбородько запитав Мамуру:
— Як їздилось?
— Їздилось та возилось, бо діло йде — контора пише, — безжурно відповів Мамура, орудуючи щелепами, наче жорнами: під ними й кісточки хрумкотіли, як зерно.
— Все зійшло з рук?
— Все шито-крито, усе в самий акурат, хоч і сидить мені наш дільничний міліціонер ось тут, — самозадоволено засміявся Мамура, весело мугикнув:
Не гобіиман мене рукою,
Не називай мене своєю.
— Нікого не зустрічав?
— Ані лялечки.
— Це добре.
— Старався ж. Об'їздами кружляв, усе мило спустив із стаєнних коней.
— Скільки виторгував?
— Шість кусків! — поліз у кишені і викинув на стіл кілька пачок грошей.
Безбородько підозріливе обмацав очима увесь розпухлий виторг, що, видать, побував у різних сховах, поки потрапив на цей стіл.
— Шість. Не продешевив? — За цим питанням стояло інше: не обманюєш мене?
— Не продешевив, бо покупець теж знає, що привезене вночі дешевше цінується.
— Хай буде так, — кивнув головою Безбородько. — І о, практично, собі візьмеш дві тисячі. Шавулі відділимо тисячу, а решта — моє.