— Де тільки примостився довговухий! — і досі дивується малий машталір.
— Хведю, а ваші зайці часом не підгризають "фердинандів"?—засміявся Марко.
Але хлопчак, який звик на повному серйозі відповідати на запитання старших, стулив докупи широкуваті, в сосонку брови і розсудливо відказав:
— А поки що не підгризали. Зайцеві залізо — без надобності.— Він скочив на сани, ще раз поглянув на рухливу грудочку, яка докотилась до діброви, зручніше накрив Маркові ноги бараницею, басовито вйокнув, і худі волохаті коненята спроквола затрюхикали зеленим . од вільгості шляшком, здавалось, вони загубились у безмежжі, в цьому білому зачарованому колі поміж війною і миром. На крутій вибоїні копаниці гуцикнули, крекнули, і крекнув Марко, прикладаючи долоню до правої ноги.
— Отак навіть беркицьнутись можна! — ледве втримався на санках Хведько і з співчуттям обернувся до Безсмертного.— Заболіло? — В сірих, з ясною прозеленню очах майнули недитяча зажура і острах.
— Занило.
— От лихо,— забідкався хлопчак.— Може, чимсь пособити?.. Знову нога?
— Та не тільки вона. Я тепер, Хведю, вздовж і впоперек зшитий, неначе перкалева лялька, боюсь, щоби по всіх швах не розпоровся,— з насмішкою оглянув себе і замугикав пісеньку, де багато було "ой": це теж зменшувало різні болі.
Хлопчак, похнюпившись, зупинив біля дикої груші коней, а Марко тим часом промацав під штаниною сувої бинтів, що туго скріплювали його тридцятип'ятисантиметровий рубець, на якому то випирали, то западалися незагоєні місця,— це вже залежало від того, чи на холоді, чи в теплі був чоловік. Сукровиця просочилася лише в одному місці, .яке Марко жартома називав сливою, бо коли воно замерзало, то й справді схоже було на сливу. А то ще були на тілі Марка отакі "черешні" й "порічки". І через те, що про них думалося і говорилося теж з насмішкою, вони й боліли менше.
— То як нога, Марку Трохимовичу? — жалісніє худеньке, з западинами навколо рота обличчя малолітка.
— Все танцювати проситься, а медицина поки що забороняє, — не сердяться і не болісніють карі очі, з тими золотими обідочками, в глибинах яких таяться тіні. — їсти хочеш, Хведю?
— Та... я, казав же ж, той, на станції їв, — зам'явся малий машталір і напівобернувся до коней. — Брешеш, Хведю.
— От і ні.
— Дивочний ти хлопець: такечки, не спікши рака, й думаєш обманути мене?
Хлопчак порожевів, ніяково цьвохнув батогом по таранкуватому навколо груші снігу, на якому вугільними лусочками пострибували льодівнички, і тихо запитав:
— А хіба видко, що неправду говорив?
— Поки що видно, а як і далі будеш отаким неподобством займатися, — брехня увійде в кров, і вона вже не буде червоніти. То мотай собі на вус, що старші кажуть. Чуєш?
— Абись то всі старші так говорили, — вихопилось у дитини, і вона вже почервоніла не за себе, а за брехню старших.
Марко насторожився:
— Хтось тебе збиває з пуття?
— Атож, — коротко відповів, соромлячись говорити про такий непотріб.
— І хто ж це, Хведю? — Ліпше вмощує в соломі ногу, щоб не промерзала.
— Та...
— Ну й не кажи, коли не хочеш. Це діло хазяйське і добровільне.
Хведько несподівано розсердився, в його крапчастих очах потемнішала прозелень, а в куточку рота затіпався гнів:
— А сам Безбородько не збиває мене з пуття? Йому ж, було, везу із пасіки мед, а мушу казати, що в колгоспну комору. То це порядок чи не дуже?
— Неподобство, Хведю!
— Отож!
— І що ти зробив?
— Що ж мені довелося робити? — Одразу наче хтось підмінив хлопчака, і на його потрісканих губенятах і навколо них весело заграло зухвальство. — На повному кар'єрі під'їхав до головиного зрубу та як гукну на всю вулицю, Щоб люди почули: "Тітко, де ви там проживаєте? Чи, може, ненароком, казав же ж той, за трудоднем на роботу пішли ?"
Вихопилась головиха з клітки зрубу, як завірюха на водохреща: не любить вона жартів, особливо коли хтось про її незароблені трудодні нагадає.
— Чого тобі, вражої віри басурмене? Тихіше, анахтемо, не можеш горланити, вигукав би ти Гітлера на тому світі через усі плоти й перелази!
— Добре вам тихіше, а в мене коні через клятих гедзів упряж обривають, бо хіба тепер упряжі Оце ж мед зохотився везти, та дорогою забувся куди: до вас чи в комору?
— Пришелепуватий! Не голову, а баняк дірявий викапустив на плечах! — визвірилась головиха й одним оком мене поїдає, а другим вулицю пантрує.
— Що вже не маю, то собі, а не комусь! — наче розгнівався, а сам аж губи кусаю, щоб не розреготатись.
— Не міг тихцем заїхати у двір? — пошепки питає, а далі голосно, щоб довкола всі люди чули: "Вези-паняй у комору, безтолоч мала!.." А мені що? Вйокнув на коні і так потарабанив, що головиха й сміху не почула. Приїхав до комори, так знову ж недогода: комірник Шавула напався і теж безтолоччю вилаяв, що не віддав головисі мед.
— Вони й не догадуються, Хведю, який топковий ти, сміливець і хитрунець! І де тільки навчився?
— А хіба війна всякого не навчить людину, — відразу посерйознішав хлопчак.
— Таки навчить, — звузив очі Марко, пригорнув сирітку, а противна згадка про Безбородька вразила і розтривожила. "Ох, знову доведеться, Антоне, стукнутись з тобою, краще б ти з фашистами стукався".
Марко видобув з соломи зелений мішечок з харчами, вийняв нахололий хліб, американський, з червоними лампасами бекон і подільську, з кулак завбільшки, часничину, До луски якої поприлипали крихітки тієї землі, що перекотила на собі армії і машини кількох сплетених у клубок ненависті й смерті держав.
— Їж, Хведю.
— Спасибі.
— Самим "спасибі" не відбудеш, — лагідно примружився Марко, кумедно ворухнувши нерівною підківкою вусів.
— То я іще, казав же ж тон, чимсь постараюсь, — посміхнувся хлопчак, одразу вирішивши, що дядько Марко зовсім своя. людина, про це і очі, і навіть вуса говорять, то нема,чого довго спасатись і соромитись його. Він по-хазяйськи плечем, збив коні на узбіччя, почепив їм опалку з якимись переїдами, поправив свої завеликі чохли на рукавах, а потім уже присів на краєчок саней і сором'язливо Потягнувся до їжі. Заокеанське сало і наський хліб солодко танули в роті, бо відколи Хведько став сиротою, ніколи досхочу не наїдався, а голодував щодня.