— Знайду.
Марко добре знав, де стояла стара, схожа на бабусю, хата Броварника, у вікна якої ціле літо заглядали соняшники, рожі і кручені паничі. Данило Васильович належав до тих широких натур, які, ставши на громадську роботу, нікого не забувають, окрім себе. Його, розумного й начитаного правдолюбця, зовсім без тієї хитринки, яку так часто приписують українцеві, село мало .не носило на руках. Добре знаючи і глибини, і мілкі місця хлібороба, він до кожного мав свій підхід і слово, ним чоловік ніколи не страхав, не погрожував, і кулаками теж не бив по столу, бо и дерево не терпить людської дурості. Бригадирів він підбирав таких, що мали любов до людей і землі, ланкових — найбільш співучих, а сторожів — найбільш ледачих.
— Що таке на даному етапі наш селянин? — любив інколи за чаркою пофілософствувати Броварник. — Це — соняшник! Голова його тягнеться до сонця, а коріння — у землю. І що йому треба для повного цвіту і щастя? Побільше сонця і поменше горобців, що випивають насіння. Зараз цей соняшник ще засмучений, бо чого тільки не беруть із нього, бо хто йому тільки не нагинає голову. Та прийде час, і справжній хазяїн кишкне на горобців і різних отих, що наперед прицілились до кожної насінини, кишкне на дармоїдів та горлохватів — і змете всі туманні непорозуміння й бюрократичні інстанції між соняшником і сонцем.
За цю філософію засмученого соняшника і додатки до неї не раз перепадало Броварникові: знайшлися горобці й на його голову, полізли й до його анкети. Але Броварник не розгубився і на пленумі райкому сказав, що його анкета має вісім пунктів — вісім полів і кожне з них поки що дає по району найвищий урожай. І це тільки тому, що він вірить людям, а вони йому. Він старається заглянути їм у душу, а не запустити пазури в печінку. І, напівобернувшись до критиканів, так закінчив свій виступ:
— То чи будуть ще питання з боку печіночних? Чи закінчимо демагогію?
Увесь пленум гримнув аплодисментами і реготом, а після пленуму до Броварника назавжди прилипло прізвисько Соняшника, дарма, що носив він на голові уже не золото кучерів, а зимову наморозь...
На подвір'ї Данила Васильовича стояв м'ятий і тертий, видно, зібраний з кількох поламаних машин вілліс, а на його бампері примостився красень півень; він одним оком розніжено, із погордою поглядав на зграйку своїх неревнивих коханок.
Марко, наче з людиною, вітається з старою хатою, що ще більше вросла в землю, біля неї сторожею стояли посохлі, з невідкрученими головами соняшники і обнизані гудзиками насіння височенні рожі, а на хаті кустратилось гніздо лелеки. Все тут було таким, як і колись, окрім землянистої німецької каски, з якої кури пили воду.
Марко, мов росу, обтрушує згадки довоєнних років і з хвилюванням прямує до дверей: як його зустріне Соняшник? Чи дуже він змінився за війну, як відгукнеться на його прохання. Скриплять-мурличуть двері, на півслові обривають запальну суперечку в хаті господаря. Марко відразу чує на собі погляди трьох людей, що сидять за обіднім столом, і з приємністю вдихає настій жита: на покуті красується розкішний сніп, а його колосся нависає над головами Броварника і огрядного гостя. Невідомий повернувся, підвів руку до голови, вдарив нею по колоску і поморщився.
— Марку, це ти? — скрикнув Броварник, рвучко підвівся з-за столу і застиг у подиві.
— Із дерев'яччям пізнали мене? — Марко стукнув костурами об долівку.
Загримів стіл, щось дзенькнуло, перекинулось на ньому, відлітає набік стілець, і до Марка, сяючи сивиною і посмішкою, наближається сивоголовий Соняшник. Обличчя його за ці роки підсохло, притемнилось, в сіро-блакитних очах крізь здивовання і радість пробивається сум — таки, видно, горе не обминуло людини.
— Живий, значить! — Данило Васильович, придивляючись, кладе великі руки на плечі Марка, потім міцно цілує його. — І не забув старого? Молодчина! Спасибі, спасибі, хлопче! Жінко, поглянь, це ж Марко, — повертає чоловіка. — Постав ще одну чарку на стіл.
— Зараз. Добридень, Марку, добридень, синку. — Тітка Соломія, наче виходячи зі сну, витирає руки і 'потихеньку підходить до Марка, а крізь проріджену оправу її коротких вій починає просочуватись волога. І чоловік уже знає, що єдиний син більше ніколи не переступить порога батьківської хати, не скаже "мамо", не поцілує її. І Марко зараз цілує її, як сини цілують матерів. Тітка Соломія припала головою до його шинелі, потім випросталась, важко зітхнула. Вогонь од печі почервонив її обвислі сльози.
— Слава богу, що хоч ти повернувся, — ріжечком хустки обтирає очі. — Сідай, синку, де мій Дмитро сидів.
— Не треба, стара, не треба, — тихо заспокоює її Данило Васильович.
Марко підходить до столу, за яким німотно і напружено сидить розрум'янений чолов'яга років сорока п'яти з головою лева, підстриженою під бобрик. Очі в нього адміністративні, мов перепустки, а одяг того напіввійськового фасону, що може завести в оману лише сугубо цивільних жінок.
— Знайомся, Марку, з моїм гостем. Це Андрон Потапович Кисіль. — Господар вважає, що цим він сказав усе, але Маркові прізвище Киселя поки що нічого не говорить.
— Дуже приємно, — з гідністю підводиться гість і через стіл простягає випещену, пампушкувату руку, але на його обличчі проходить не приємність, а погано прихована кислуватість. Потім він питальне Поглядає на Данила Васильовича, той одним порухом надбрів'я вимовляє, що з таким чоловіком і чарку можна випити. Кисіль заспокоюється, з його зіниць зіскакують насторожені перепустки, і м'якшає ямка на вареникоподібному підборідді.,
Марко перехоплює цю мовчазну розмову, придивляється до нездорового Киселевого жиру, що звузив його білкасті очі, але поширив живіт і протилежну йому частину тіла. Напіввійськове галіфе Киселя чесно витримувало свою нагрузку, хоч і не могло похвалитися досконалістю форм. Та не ці форми, а обличчя з печаттю грубої владності і зарозумілості підказують Маркові, що Андрон Потапович не належить до тих, які люблять приносити людям радість, втіху чи хоча б обдаровувати їх звичайною посмішкою. "Але перше враження часто буває помилковим, — думає Марко. — Побачимо, як воно далі буде".